Долганська казка «Дочка Сонця»

Жив у давнину багатий купець. Назбирав він грошей так багато, що став багатший за всіх у нашому краю і зажив по-царському. Народ і прозвав його царем.

Жив цей цар-хазяїн зі своєю жінкою. Дожили вони до старості жінка й померла.

Поплакав старий купець, погорював, став жити сам. Та скоро знудився. Покликав він до себе своїх радників і говорить:

-   Треба б мені нову царицю взяти. Та звідки візьмеш? Адж я цар. Мені з простою жінкою одружуватися не годиться.

А радники йому і відповідають:

-   Чули ми, царю, що у Сонця є дочка, красуня-дівчина. Кос золоті, очі зірками сяють, на щоках червона зоря грає. Накаж здобути її тобі за дружину.

-   Та хто ж це зуміє? - питає цар-хазяїн.

А радники кажуть:

-   Вибери для цієї справи кого-небудь найбіднішого. Справ ця небезпечна і важка. Жаль, коли на ній яка-небудь знатн людина загине.

І   привели вони до царя бідного хлопця-мисливця. Звали йог Оку-Олай.

-   Ось,- кажуть радники царю,- про цього хлопця розпові дають, що він від усіх в нашому краї найсильніший і від усі; найхоробріший. Нехай він тобі по наречену піде.

Зрадів цар, говорить Оку-Олаю:

-   Треба мені за жінку дочку Сонця здобути. Вирушай і здобу-тій, як хочеш. Не здобудеш -- голову зітну. Завтра ж в дорогу зби-райся.

Що мав робити бідний хлопець? З царем сперечатися не можна.

11 і шов Оку-Олай смутний.

Приходить додому, плаче.

-   Що, синку, трапилось? - питає його мати.

А син відповідає:

-   Наказує мені цар-хазяїн у наречені дочку Сонця дістати. Важка ця справа. Видно, вирішив цар занапастити мене. Звичайно, знатну та багату людину не пошле, а мене, бідного, йому не жаль.

-   Не плач,- говорить мати Оку-Олаю,- лягай спати, а вранці подумаємо, може, і придумаємо, як біди позбутися.

Ліг хлопець спати. Вранці встає. Напоїла його мати, нагодувала і каже:

-   Ось, синку, що я тобі скажу. Дочку Сонця не за лісами, не за горами, а за морем шукати треба.

Дам я тобі маленьку кульку. Як кинеш ти її на дорогу, покотиться нона перед тобою і стане тобі на шлях показувати.

Підеш ти за кулькою і прийдеш до берега моря. Є на морському березі пустинний мис. На цьому мисі древні напівзотлілі кістки розкидані. Це кістки старого звіра, якого вже давно на землі немає. Збери ти їх і склади з них кістяк.

Потім піднімись на прибережний горб. Дам я тобі лом залізний, ('.копай ти горб цим ломом і побачиш залізний молот. Підніми його, піднеси на мис і тричі удар ним по лосиних кістках. Перший раз удариш - лось м’ясом обросте. Другий раз удариш - лось шкірою обросте. Третій раз удариш - оживе лось і підведеться на ноги.

Ти розкажи, що тебе до нього за допомогою мати послала. Просить, мовляв, вона допомогти сину її єдиному. І лось допоможе тобі.

Дала мати Оку-Олаю маленьку чорну кульку і залізний лом.

Розпрощався з нею Оку-Олай, кинув кульку на дорогу - вмить стала кулька золотою, як сонце, і покотилася по дорозі. Пішов іа нею Оку-Олай своєму царю дочку Сонця в наречені здобувати.

Довго ішов Оку-Олай. Не лічив він днів, не лічив ночей.

Нарешті привела його кулька до берега моря, до пустинного морського мису. Нікого навколо. Тільки хвилі плещуть, тільки чайки над сірими скелями кричать.

А біля самої води лежить плаский камінь, і на ньому древні кістки розкидані. Напівзотлілі вони, подекуди мохом вкрилися.

Спинилася кулька. Став Оку-Олай кістки одну до одної підбирати. Довго він трудився. То так покладе, то інакше,- склав, нарешті, несь кістяк.

«Тепер треба молоток здобути»,- думає.

Озирнувся він і побачив високий горб. Шумлять на горбі столітні сосни, дивляться верховіттям у пустинне небо. Поліз Оку- Олай на горб.

На самій верхівці лежить чорний камінь. Хотів його Оку-ОлаЙ з місця зрушити,- де там! Лежить камінь, не ворухнеться. Взяі Оку-Олай свій залізний лом. Почав ломом з усіх боків камінЦ підкопувати.

Весь день до вечора працював. Над вечір зрушив камінь з місця) і відкрилась перед ним глибока яма. Заглянув Оку-Олай туди і ба| чить - лежить в землі залізний молот, та такий величезний, щ<] злякався хлопець: «Як же я його звідти витягну?»

Стрибнув він у яму, почав молот витягати. Всю ніч працював Оку-Олай. Тільки на ранок підняв молот з ями і поніс його д^ мису.

Напружився Оку-Олай, підняв молот і ударив по лосиному черепу,

І стали поволі обростати м’ясом лосині кістки.

Ударив Оку-Олай вдруге - і стала волохата шкура лосину туш)| обтягувати.

Втретє ударив Оку-Олай - заворушився лось, відкрив очі, зітхнув з шумом і став на ноги.

Ніколи таких могутніх лосів Оку-Олай у лісі не бачив. Сам величезний, дикий, роги гіллясті. Встав лось і говорить глухим голосом повільно, немовби йому давним-давно говорити не до« водилось:

-   Відтоді, як землю створено, ніхто не будив мене. Сонячі ної землі жителю, навіщо ти прийшов сюди? Навіщо ти мені турбуєш?

Вклонився Оку-Олай лосю і розказав, за чим його цар послав. Вислухав його лось і відповідає:

-   Важка це справа. Заради царя твого не став би допомагаї ти тобі й заради тебе самого не став би. Але коли мати за свого сина єдиного просить,- спробую. Сідай тут на каміння | чекай мене. Пройду я тими шляхами, по яких Сонце під водой ходить.

Поплив лось по морю і зник у морській безодні.

Всю ніч сидів Оку-Олай на прибережному камінні. Ось уже І ранок. Піднялась над пустинним морем рожева зоря.

І бачить Оку-Олай - встають над морем немовби два сонця, Одне, як завжди, по небу пішло, а друге по воді до берег! наближається. Пливе по морю старий лось, сидить у нього на спині дівчина з золотими косами, з очима, як зірки, з червоною зорем на щоках.

Приплив лось до берега, дихає важко.

-   Нелегка була справа,- говорить Оку-Олаю.

Сплигнула дівчина на землю.

-   Навіщо ти звелів мене викрасти? - питає.

Розказав їй Оку-Олай, що він хазяйську волю виконує.

-   Добре,- каже дівчина,- не хочу я, щоб ти через мені постраждав. Та тільки я без моїх уборів до твого царя не піду. Лежать на дні моря дві скрині чавунні. В них моє вбрання. Дістані їх, тоді я за твого царя піду.

-   Що ж,- каже Оку-Олай,- спробую.

Сів він лосеві на спину і пустився по морю.

На самій середині моря опустився лось під воду. Дивиться ()ку-Олай - пливуть назустріч йому риби, зубаті грізні пащі роз- інвляють, сміливця проковтнути хочуть.

-   Тримайся міцніше,- говорить лось.

Помчав він по дну моря. Бачить Оку-Олай - стоять на піску дві скрині чавунні. Підхопив він їх, на плечі перекинув. І виніс його лось знову на берег.

-   Ох, важко мені було,- каже лось.

А дівчина подивилась на скрині й говорить:

-   Спасибі, Оку-Олай. Тільки треба мені з дна моря ще морську корову дістати, від якої я завжди молоко п’ю. Іншого молока я пити не можу. Дістанеш корову,- піду з тобою, а без корови не піду.

Що мав робити Оку-Олай? Зітхнув він, а лось і говорить:

-   Сідай на мене, може-таки, і корову здобудемо.

Сів Оку-Олай лосеві на спину, поплив лось по морю. На самій середині спустився він у підводне царство.

Бачить Оку-Олай - пливуть назустріч йому риби зубаті, повзуть гади підводні, хвости звивають, так і намагаються лося за ноги іачепити, Оку-Олая на дно стягнути.

-   Тримайся міцніше,- сказав лось і помчав під водою.

Дивиться Оку-Олай - стоїть між морськими водоростями корова,

мокру траву жує. Схопив він її за прив’язь, потягнув за собою. Виніс його лось на берег. А дочка Сонця на камінчику сидить, чекає. І скрині поряд стоять.

-   Ну, тепер я все для тебе зробив,- каже лось,- сил більше немає, стомився.

-   Спасибі тобі, вірний помічник,- сказав Оку-Олай і погладив лося по спині.

Ліг лось біля берега, витягнувся - і розпався на кістки. Роз-сипалися кістки в порох, і поніс вітер той порох в холодне, пустинне море.

А Оку-Олай чавунні скрині взяв на плечі, дівчину за руку взяв, корову за собою повів і вирушив у дорогу.

Приходять вони в рідний край, заходять у царський двір.

-   Кличте царя, хай наречену зустрічає,- говорить Оку-Олай царським слугам.

Побігли слуги до царя. Виходить цар-хазяїн на ганок.

-   Молодець, Оку-Олай,- говорить,- ну й красуню-наречену мені здобув!

Подивився цар на скрині.

-   Та, видно, і посаг у неї чималий.

І до корови цар підходить:

-   А це хто? Корова морська? Ну, не дуже-то вона красива. Ані трохи за наших корів не краща.

Почула це корова, образилась. Пащу роззявила і - хап! - про-ковтнула царя.

Підійшла дочка Сонця до Оку-Олая, руку йому подає.

-   Не хотіла я за царя заміж іти, тому що не любий він мен був. А за тебе, хоробрий Оку-Олаю, з радістю піду.

Ударила вона палицею по чавунних скринях. Почали скрині рост ‘ рости - і перетворились на два великі будинки. В одному будинк всякої їжі смачної стільки, що сотні людей за сто років не з’їсти В другому - одягу всякого стільки, що сотні людей за сто років н зносити.

Одружився Оку-Олай з дочкою Сонця, і стали вони втрьох з ма тір’ю щасливо жити аж до самої смерті.