Долганська казка «Дочка Сонця»

Жив у давнину багатий купець. Назбирав він грошей так багато, що став багатший за всіх у нашому краю і зажив по-царському. Народ і прозвав його царем.
Жив цей цар-хазяїн зі своєю жінкою. Дожили вони до старості жінка й померла.
Поплакав старий купець, погорював, став жити сам. Та скоро знудився. Покликав він до себе своїх радників і говорить:


-   Треба б мені нову царицю взяти. Та звідки візьмеш? Адж я цар. Мені з простою жінкою одружуватися не годиться.
А радники йому і відповідають:
-   Чули ми, царю, що у Сонця є дочка, красуня-дівчина. Кос золоті, очі зірками сяють, на щоках червона зоря грає. Накаж здобути її тобі за дружину.
-   Та хто ж це зуміє? - питає цар-хазяїн.
А радники кажуть:
-   Вибери для цієї справи кого-небудь найбіднішого. Справ ця небезпечна і важка. Жаль, коли на ній яка-небудь знатн людина загине.
І   привели вони до царя бідного хлопця-мисливця. Звали йог Оку-Олай.
-   Ось,- кажуть радники царю,- про цього хлопця розпові дають, що він від усіх в нашому краї найсильніший і від усі; найхоробріший. Нехай він тобі по наречену піде.
Зрадів цар, говорить Оку-Олаю:
-   Треба мені за жінку дочку Сонця здобути. Вирушай і здобу-тій, як хочеш. Не здобудеш -- голову зітну. Завтра ж в дорогу зби-райся.
Що мав робити бідний хлопець? З царем сперечатися не можна.
11 і шов Оку-Олай смутний.
Приходить додому, плаче.
-   Що, синку, трапилось? - питає його мати.
А син відповідає:
-   Наказує мені цар-хазяїн у наречені дочку Сонця дістати. Важка ця справа. Видно, вирішив цар занапастити мене. Звичайно, знатну та багату людину не пошле, а мене, бідного, йому не жаль.
-   Не плач,- говорить мати Оку-Олаю,- лягай спати, а вранці подумаємо, може, і придумаємо, як біди позбутися.
Ліг хлопець спати. Вранці встає. Напоїла його мати, нагодувала і каже:
-   Ось, синку, що я тобі скажу. Дочку Сонця не за лісами, не за горами, а за морем шукати треба.
Дам я тобі маленьку кульку. Як кинеш ти її на дорогу, покотиться нона перед тобою і стане тобі на шлях показувати.
Підеш ти за кулькою і прийдеш до берега моря. Є на морському березі пустинний мис. На цьому мисі древні напівзотлілі кістки розкидані. Це кістки старого звіра, якого вже давно на землі немає. Збери ти їх і склади з них кістяк.
Потім піднімись на прибережний горб. Дам я тобі лом залізний, ('.копай ти горб цим ломом і побачиш залізний молот. Підніми його, піднеси на мис і тричі удар ним по лосиних кістках. Перший раз удариш - лось м’ясом обросте. Другий раз удариш - лось шкірою обросте. Третій раз удариш - оживе лось і підведеться на ноги.
Ти розкажи, що тебе до нього за допомогою мати послала. Просить, мовляв, вона допомогти сину її єдиному. І лось допоможе тобі.
Дала мати Оку-Олаю маленьку чорну кульку і залізний лом.
Розпрощався з нею Оку-Олай, кинув кульку на дорогу - вмить стала кулька золотою, як сонце, і покотилася по дорозі. Пішов іа нею Оку-Олай своєму царю дочку Сонця в наречені здобувати.
Довго ішов Оку-Олай. Не лічив він днів, не лічив ночей.
Нарешті привела його кулька до берега моря, до пустинного морського мису. Нікого навколо. Тільки хвилі плещуть, тільки чайки над сірими скелями кричать.
А біля самої води лежить плаский камінь, і на ньому древні кістки розкидані. Напівзотлілі вони, подекуди мохом вкрилися.
Спинилася кулька. Став Оку-Олай кістки одну до одної підбирати. Довго він трудився. То так покладе, то інакше,- склав, нарешті, несь кістяк.
«Тепер треба молоток здобути»,- думає.
Озирнувся він і побачив високий горб. Шумлять на горбі столітні сосни, дивляться верховіттям у пустинне небо. Поліз Оку- Олай на горб.
На самій верхівці лежить чорний камінь. Хотів його Оку-ОлаЙ з місця зрушити,- де там! Лежить камінь, не ворухнеться. Взяі Оку-Олай свій залізний лом. Почав ломом з усіх боків камінЦ підкопувати.
Весь день до вечора працював. Над вечір зрушив камінь з місця) і відкрилась перед ним глибока яма. Заглянув Оку-Олай туди і ба| чить - лежить в землі залізний молот, та такий величезний, щ<] злякався хлопець: «Як же я його звідти витягну?»
Стрибнув він у яму, почав молот витягати. Всю ніч працював Оку-Олай. Тільки на ранок підняв молот з ями і поніс його д^ мису.
Напружився Оку-Олай, підняв молот і ударив по лосиному черепу,
І стали поволі обростати м’ясом лосині кістки.
Ударив Оку-Олай вдруге - і стала волохата шкура лосину туш)| обтягувати.
Втретє ударив Оку-Олай - заворушився лось, відкрив очі, зітхнув з шумом і став на ноги.
Ніколи таких могутніх лосів Оку-Олай у лісі не бачив. Сам величезний, дикий, роги гіллясті. Встав лось і говорить глухим голосом повільно, немовби йому давним-давно говорити не до« водилось:
-   Відтоді, як землю створено, ніхто не будив мене. Сонячі ної землі жителю, навіщо ти прийшов сюди? Навіщо ти мені турбуєш?
Вклонився Оку-Олай лосю і розказав, за чим його цар послав. Вислухав його лось і відповідає:
-   Важка це справа. Заради царя твого не став би допомагаї ти тобі й заради тебе самого не став би. Але коли мати за свого сина єдиного просить,- спробую. Сідай тут на каміння | чекай мене. Пройду я тими шляхами, по яких Сонце під водой ходить.
Поплив лось по морю і зник у морській безодні.
Всю ніч сидів Оку-Олай на прибережному камінні. Ось уже І ранок. Піднялась над пустинним морем рожева зоря.
І бачить Оку-Олай - встають над морем немовби два сонця, Одне, як завжди, по небу пішло, а друге по воді до берег! наближається. Пливе по морю старий лось, сидить у нього на спині дівчина з золотими косами, з очима, як зірки, з червоною зорем на щоках.
Приплив лось до берега, дихає важко.
-   Нелегка була справа,- говорить Оку-Олаю.
Сплигнула дівчина на землю.
-   Навіщо ти звелів мене викрасти? - питає.
Розказав їй Оку-Олай, що він хазяйську волю виконує.
-   Добре,- каже дівчина,- не хочу я, щоб ти через мені постраждав. Та тільки я без моїх уборів до твого царя не піду. Лежать на дні моря дві скрині чавунні. В них моє вбрання. Дістані їх, тоді я за твого царя піду.
-   Що ж,- каже Оку-Олай,- спробую.
Сів він лосеві на спину і пустився по морю.
На самій середині моря опустився лось під воду. Дивиться ()ку-Олай - пливуть назустріч йому риби, зубаті грізні пащі роз- інвляють, сміливця проковтнути хочуть.
-   Тримайся міцніше,- говорить лось.
Помчав він по дну моря. Бачить Оку-Олай - стоять на піску дві скрині чавунні. Підхопив він їх, на плечі перекинув. І виніс його лось знову на берег.
-   Ох, важко мені було,- каже лось.
А дівчина подивилась на скрині й говорить:
-   Спасибі, Оку-Олай. Тільки треба мені з дна моря ще морську корову дістати, від якої я завжди молоко п’ю. Іншого молока я пити не можу. Дістанеш корову,- піду з тобою, а без корови не піду.
Що мав робити Оку-Олай? Зітхнув він, а лось і говорить:
-   Сідай на мене, може-таки, і корову здобудемо.
Сів Оку-Олай лосеві на спину, поплив лось по морю. На самій середині спустився він у підводне царство.
Бачить Оку-Олай - пливуть назустріч йому риби зубаті, повзуть гади підводні, хвости звивають, так і намагаються лося за ноги іачепити, Оку-Олая на дно стягнути.
-   Тримайся міцніше,- сказав лось і помчав під водою.
Дивиться Оку-Олай - стоїть між морськими водоростями корова,
мокру траву жує. Схопив він її за прив’язь, потягнув за собою. Виніс його лось на берег. А дочка Сонця на камінчику сидить, чекає. І скрині поряд стоять.
-   Ну, тепер я все для тебе зробив,- каже лось,- сил більше немає, стомився.
-   Спасибі тобі, вірний помічник,- сказав Оку-Олай і погладив лося по спині.
Ліг лось біля берега, витягнувся - і розпався на кістки. Роз-сипалися кістки в порох, і поніс вітер той порох в холодне, пустинне море.
А Оку-Олай чавунні скрині взяв на плечі, дівчину за руку взяв, корову за собою повів і вирушив у дорогу.
Приходять вони в рідний край, заходять у царський двір.
-   Кличте царя, хай наречену зустрічає,- говорить Оку-Олай царським слугам.
Побігли слуги до царя. Виходить цар-хазяїн на ганок.
-   Молодець, Оку-Олай,- говорить,- ну й красуню-наречену мені здобув!
Подивився цар на скрині.
-   Та, видно, і посаг у неї чималий.
І до корови цар підходить:
-   А це хто? Корова морська? Ну, не дуже-то вона красива. Ані трохи за наших корів не краща.
Почула це корова, образилась. Пащу роззявила і - хап! - про-ковтнула царя.
Підійшла дочка Сонця до Оку-Олая, руку йому подає.
-   Не хотіла я за царя заміж іти, тому що не любий він мен був. А за тебе, хоробрий Оку-Олаю, з радістю піду.
Ударила вона палицею по чавунних скринях. Почали скрині рост ‘ рости - і перетворились на два великі будинки. В одному будинк всякої їжі смачної стільки, що сотні людей за сто років не з’їсти В другому - одягу всякого стільки, що сотні людей за сто років н зносити.

Одружився Оку-Олай з дочкою Сонця, і стали вони втрьох з ма тір’ю щасливо жити аж до самої смерті.

Немає коментарів:

Дописати коментар