Руминська казка «Гамбар»

Жила-була собі жінка. Мала вона єдиного сина, і звали його Гамбар. Жили вони у великій скруті. Щодня Гамбар брав мотузок ішов у поле збирати пирій та колючки, ніс на базар і продавав їх мідяки, а на виручені гроші купував хліба.
Якось поніс Гамбар продавати ським палацом. Дивиться царівна з і каже:
-   Бідолашний хлопець! Коли б у нього була дружина, хіба він ходив би таким обідраним?

Розлютився цар, та слова не зронив, лиш покликав до себе нази* рів-візирів.
-   Ідіть-но,- велить,- покличте продавця пирію до мене!
Назири-візири пішли до Гамбара. Перелякався він неабияк, усі
не міг збагнути, чого цареві од нього треба. Увійшов у палати, вклс нився цареві й став собі тихенько.    • |
-   Гей, хлопче, я покликав тебе, щоб із донькою своєю одру* жити! Одружишся?
Остовпів Гамбар... Чи це, бува, не почулося йому?!
Тут мовила царівна:
-   Слухай-но, хлопче, що ж ти збентежився? Коли мої батьки віддають за тебе свою доньку, чого ж ти боїшся? Сватайся до мене^
Сім днів і ночей справляли весілля. Забрав Гамбар царівну й привів до себе додому.
Увійшли в хату, Гамбар і каже матері:
-   Матусю, цар видав за мене свою доньку. Ось твоя невістка,] Підстели їй що-небудь, нехай присяде.
У хаті скрізь видно було велику скруту: стіни почорніли від кізя-кового диму, брудно, ніде не видно бодай клаптика килима. Лежат 
імі козячі шкури, але й ті діряві: адже Гамбарова мати латала ними одежу. Одну з цих шкур вона й постелила царівні.
Сіла царівна, роздивилася довкола й подякувала богові.
-   Знати,- каже,- така моя доля.
Відрізала вона від своєї сукні клапоть, полатала Гамбарів одяг, почистила його, дала лад. Наступного дня Гамбар знову пішов у поле ігмірати пирій та колючки й знову поніс продавати на площі перед царським палацом. Дивиться цар із вікна - справді, у Гамбара вже не такий подертий одяг.
Коли увечері Гамбар повернувся додому й дружина побачила його поколоті колючками руки-у неї від жалю аж серце зайшлося.
-   Слухай-но,- каже вона чоловікові,- це не життя: щодня пі мучишся серед каміння гримучого та піску сипучого, повзаєш, мов змія, воду п’єш із болота з жабами, а все марно, увесь твій прибуток - мідяки. Чи не краще підшукати тобі яку-небудь іншу роботу? Іди на службу до людей, наймись поденно, може, й нам щось перепаде.
-   Гаразд, жінко, як скажеш - так і зроблю!
Удосвіта Гамбар підвівся й пішов на базар. «Або наймусь по-денно,- міркує,- або піду на місяць-два у найми».
Ходить, ходить він базаром, то в одного про своє поцікавить- І'ІІ, то в іншого. Враз підходить якийсь купець до Гамбара й пи- тае:
-   Гей хлопче, наймешся до мене?
-   Чому ж ні,- відповідає Гамбар,-за цим я прийшов сюди. Л скільки ж ти платитимеш у рік?
-   Із чесної виручки - мірку, з нечесної - дві,- купець на те.
-   Гаразд, пораджуся з дружиною,- згоджується Гамбар.
Прийшов Гамбар додому й розповідає дружині:
-   Купець хоче найняти мене і обіцяє платити із чесної виручки мірку, з нечесної - дві. Що робити?
-   На нечесну виручку не погоджуйся, якщо він і десять мірок пообіцяє, а з чесної бери й одну мірку.
-   Піду наймусь - купець збирається в далекі краї по товар.
Попрощавшись із дружиною, Гамбар подався до купця:
-   Добридень, купче, платитимеш мені з чесної виручки - по- иіужу тобі й за мірку.
От зібрався Гамбар у дорогу: перев’язав в’юки, навантажив мулів і разом з купцем вирушив у путь. їхали вони довго і врешті дісталися пустелі.
Тут купець каже Гамбарові:
-   Зупинимося біля цього колрдязя - мулів нагодуємо-напоїмо пі й самі поїмо і відпочинемо.
Розвантажили вони мулів, узялися до їжі. Коли поїли, запитує купець Гамбара:
-   Можеш спуститися в колодязь по воду, щоб мулів напоїти?
-   Можу,- відповідає Гамбар.
Обв’язали його мотузкою і спустили в колодязь. Стоїть Гамбар 
колодязі, черпає воду й подає нагору. І так доти, доки не напоїли їм IX мулів.
Гукнув тоді Гамбар із колодязя:
-   А тепер підійміть мене!
Спустили в колодязь мотузку. Щойно Гамбар хотів обв’язатися нею, як хтось ухопив його за полу чухи й не відпускає. Здивувався І імбар. Оглянувся, бачить - на дні колодязя двоє відчинених шерей. Заглянув він у двері - злякався. Заглянув у другі - ще цужче злякався.
Сидять там три красуні небачені й вишивають. Біля них на срібній тарілі жаба, а поряд стоїть красень юнак і очей з неї не зводить.
-   Чоловіче, скажи-но нам правду,- питають Гамбара кра- іуні,- хто із нас красивіший: ми чи ота жаба? Чому ж хлопець ніяк не надивиться на неї?
-   Що ж мені сказати? - Гамбар на те.- Кохана завжди ви-ллється найкрасивішою.
Тільки-но встиг він це сказати, як жаба скинула із себе шкуру й стала дівчиною такої краси, що затьмарила всіх трьох небачених красунь.
-   Що це за дивина? Що це за тими дверима? - питає Гамбар
юнака.
-   Ох, братику,- мовив юнак,- уже сорок років сиджу я в цьо-му колодязі: скільки людей побувало тут, проте жоден не зумів нідповісти, як ти: «Кохана завжди видається найкрасивішою». От ми й стинали людям голови з пліч. А тепер,- звернувся юнак до красунь,- несіть йому нагороду за мудру відповідь.
Кожна красуня принесла по спілому гранату і подала Гамбарові.
Щойно дали вони гранати, двері й зачинились. Поклав Гамбар V кишеню гранати і гукнув:
-   Тягніть мене!
Зрадів купець, зачувши Гамбарів голос. Став дякувати богові іл те, що слуга цілий і неушкоджений вибрався із колодязя. Бо ж сорок разів купець наймав слуг, і всі вони - один за одним - шикали у колодязі.
Підняли Гамбара мотузкою. Нічого не розповів він купцеві про н\ що чув і бачив у колодязі. Знову навантажили мулів і рушили іллі. Ідуть вони, бачать - назустріч їм іде інший караван.
І йде цей караван у рідні краї Гамбара. Упізнав Гамбар серед погоничів і хлопця-односельця.
-   Куди це ви? - питає Гамбар.
-   У наше село,- відповідає хлопець.
-   Ну, тоді зроби ласку,- каже Гамбар,- візьми оці три грана- іи й передай моїй дружині.
-   Клопіт не дуже великий, давай одвезу,- погодився хлопець.
Узяв він ті гранати, поклав за пазуху, попрощався. Його караван
рушив у один бік, а Гамбарів - у протилежний.
Нехай ідуть своєю дорогою, а ми повернемось до Гамбарової пружини.
Чекала вона дитину, і дуже хотілося їй скуштувати граната,
але ніде було дістати. Якось постукали у двері, вийшла Гамбарові дружина, дивиться - аж це сусідський хлопець.
-   Добридень, сестрице, бери ось гранати. Зустрілися ми з Гамі баром у дорозі, й він попрохав передати їх тобі. Гамбар живий-здо^ ровий, кланяється тобі.
Узяла Гамбарова дружина гранати й увійшла в дім. «Дай-но,- міркує,- розріжу гранат, спробую».
Розрізала - й що ж бачить? У гранаті повно алмазів, пері лів - і якого там ще коштовного каміння тільки не було! Не зна^ Гамбарова дружина, що й діяти на радощах! Адже у хаті - таї злидні! Одразу ж понесла коштовний камінь на базар, вимінялі його й за виручені гроші купила дещо для домівки. Згодом і рештці каміння віднесла на базар, продала його, збудувала новий діл накупила корів, овець - словом, усього припасла для Гамбаровог приїзду. А сама невдовзі народила сина - такого славного, всім н| подив. Поки що залишимо їх і повернемось до Гамбара.
Ішов караван Гамбарового купця, ішов і, нарешті, діставс міста, де жив купець. Сімнадцять років прослужив Гамбар у цьог купця. І от якось каже купець Гамбарові:
-   Збирайся, Гамбаре, в дорогу, треба знову їхати за товарок
Як зачув це Гамбар - од радощів ніг під собою не чує. «Ад>
доведеться їхати через рідні місця. Напевно, пощастить мені,- розмірковує він,- заглянути додому, дружину побачити». Зібравс(| Гамбар у дорогу, зв’язав тюки, навантажив мулів, і вирушили ва ни в дорогу. Ідуть вони, їдуть - чи довго, чи недовго - хтозна, їдут удень, уночі дісталися до того самого місця, куди лазив Гамбар лй воду. Знову поліз Гамбар у колодязь. Дістав для мулів води, та вж(| ані красунь, ані відчинених дверей - нічого там не було. Відпочил| вони біля колодязя, поїли й вирушили далі в дорогу. Ідуть вощ їдуть день, два й три, словом, тиждень - і, врешті, доїжджають д| кордону Гамбарової країни. Тут вони зняли тюки з мулів - одні чити й поїсти, а вже тоді їхати далі. Бачать - величезна отарі овець пасеться. Підійшов Гамбар до отари.
-   Добридень, братику пастуше,- привітався.
-   Хай береже тебе бог, брате подорожній,- відповідає пастух
-   Чи не з такого-то, бува, ти села? - запитує Гамбар.
-   Звідтіля.
-   Чи не чув ти, бува, про подорожнього Гамбара? Може, знаєЦ що-небудь про його родину?
-   Як не знати, це ж його отара, а я його пастух.
-   Чий ти пастух? - здивувався Гамбар.
-   Того самого продавця пирію, якого цар, розсердившись одружив зі своєю донькою.
Замислився Гамбар: «Що за дивина, що ж то за багатій ГамбарІ Про кого веде пастух мову?» Одійшов Гамбар від пастуха, повер4 нувся до каравану. Поїли вони, навантажили мулів і рушили дад в дорогу - просто в Гамбарове село. Дорогою знай зустрічают* череди, табуни, отари. Кого не запитає Гамбар: «Чия це череда! Чия отара?», відповідають: «Гамбарові».
Дивується Гамбар: «Що за дивина? Невже дружина моя так рінбагатіла, що завела таке господарство?» Нарешті дійшов кара- имн до Гамбарового села. Тут Гамбар відпросився в господаря - навідатися додому. «Іди»,- каже купець.
Радий-радісінький, поспішає Гамбар на свою вулицю, та пройшов її раз, удруге - і ніяк не може знайти свого житла, бо замість і і а рої хатини стоїть небаченої краси будинок. «Дай-но,- міркує,-
»;і йду та запитаю, може, що й дізнаюся про свою дружину». Зайшов \ двір. Бачить - біля вікна сидить його дружина, а поруч - красень юнак і розмовляють. Тихенько підійшов Гамбар до вікна - почути, про що йде мова. Каже дружина юнакові:
-   Ох, синочку, світло очей моїх, коли повернеться батько й ПО-ЛІЧИТЬ тебе вже дорослим, як він зрадіє!
-   Матусю,- юнак на те,- ще з дитинства я тільки й чую про батька, а його все немає й немає. Я вже й очі прогледів...
-   Був би татко здоровий, а повернеться він неодмінно,- запев-няє мати сина.
Не стерпів тут Гамбар, увійшов у дім. Мати з сином аж остовпіли, побачивши його.
-   Не впізнали мене? - питає батько.- Я ж - Гамбар.
Тільки він це сказав, як дружина з сином кинулися обіймати
його. Заплакала дружина й довго не могла заспокоїтись.
Потім вони сіли, повели спокійну розмову. Дружина зібрала на І'ТІЛ, їли, пили.
-   Послухай-но, дружинонько,- говорить Гамбар,- звідкіля ніялося це багатство, як ти зуміла збудувати такий будинок, мати стільки худоби?
-   А отак,- розповідає дружина.- Розрізала я один із тих гранатів, які ти прислав мені, й бачу в ньому повнісінько перлів, алма- іів та всілякого коштовного каміння. Віднесла я каміння на базар, виміняла, продала, а на виручені гроші побудувала оцей будинок, іавела господарство.        .
Дружина підвелася і принесла Гамбарові другий гранат. РоЗрі- іав Гамбар його, бачить - у гранаті повно-повнісінько коштовного каміння, перлів, алмазів. Зрадів Гамбар, на радощах ніг під собою не чує. Розповів він дружині тоді все, що з ним трапилось.
-   Якщо так, дружинонько, то навіщо мені тепер ходити в най-мах? Піду-но я до господаря й попрошу його, щоб знайшов собі пішого слугу.
-   Звісно,- погодилася дружина вірна,- скільки туги й печалі іазнала я, скільки часу тебе не було, тож поживімо тепер і для себе - спокійно, без клопоту.
Пішов Гамбар до купця.
-   Хазяїне, розрахуймося, я вирішив зайнятися своїми спра-вами.
Купець на те:
-   Скільки років служив ти мені вірою і правдою - не можу я поскаржитися, та коли більше не хочеш у мене залишатися - діло твоє.
Заплатив йому купець за службу все, що годилося.
Попрощався Гамбар із купцем і радий-радісінький повернувся додому. Прийшов додому й питає дружину:
-   Скажи-но, дружинонько, після того, як я поїхав, цар не роз-питував більше про тебе?
-   Ні,- відказує дружина,- жодного разу. Та я загадала, що коли ти повернешся, покличемо батька та його назирів-візирів до нас у гості. Хтозна, може, він думає, що ми вже давно з голоду померли.
-   Добре ти загадала, дружинонько. Готуйся, завтра запро-шуємо царя в гості.
-   Запрошуй,- каже дружина Гамбарові.- Може, він нас і н впізнає.
Гамбарова дружина одразу ж узялася до роботи - а що дім у не повна чаша, швидко приготувала багатий почастунок.
На другий день Гамбар запросив царя до себе в гості. Цар прибу до них разом зі своїми назирами-візирами. Пригостили вони цар на славу, поїли, попили, повеселилися.
У розпалі розмови Гамбарова дружина питає царя:
-   Царю, кажуть, була в тебе донька, що з нею сталося?
-   А от що,- цар на те,- був собі продавець пирію, сподоба ся він моїй доньці, розсердився я за це на неї і видав її заміж з того парубка. Тепер, коли згадаю доньку, туга мене охоплює. Т своїми руками занапастив, своїми очима й оплакую. Каюся, с стіну б’юся головою, та все марно. Не відаю, жива вона досі чи може, померла з голоду?.. Ох, побачити б її хоч раз - горя б п меншало...
Не втрималась тут Гамбарова дружина, кинулася батькон на шию.
-   Я - твоя донька,- каже,- хіба ти мене не впізнаєш? Оце мій син, а оце - чоловік, той самий продавець пирію. Казала ж я тобі що він - людина з головою, а ти не вірив мені. Бачиш тепер, скіль ки нажив він добра чесною працею?
Дивується цар, дивиться на них, очам своїм не вірить. Може, ц все йому сниться? І знову всі бенкетували, веселилися, дан та зурна грали до ранку.
Діждалися вони свого щастя, діждіться і ви свого.


Немає коментарів:

Дописати коментар