Жила-була
собі жінка. Мала вона єдиного сина, і звали його Гамбар. Жили вони у великій скруті.
Щодня Гамбар брав мотузок ішов у поле збирати пирій та колючки, ніс на базар і продавав
їх мідяки, а на виручені гроші купував хліба.
Якось
поніс Гамбар продавати ським палацом. Дивиться царівна з і каже:
- Бідолашний хлопець! Коли б у нього була дружина,
хіба він ходив би таким обідраним?
Розлютився
цар, та слова не зронив, лиш покликав до себе нази* рів-візирів.
- Ідіть-но,- велить,- покличте продавця пирію до
мене!
Назири-візири
пішли до Гамбара. Перелякався він неабияк, усі
не
міг збагнути, чого цареві од нього треба. Увійшов у палати, вклс нився цареві й
став собі тихенько. • |
- Гей, хлопче, я покликав тебе, щоб із донькою своєю
одру* жити! Одружишся?
Остовпів
Гамбар... Чи це, бува, не почулося йому?!
Тут
мовила царівна:
- Слухай-но, хлопче, що ж ти збентежився? Коли мої
батьки віддають за тебе свою доньку, чого ж ти боїшся? Сватайся до мене^
Сім
днів і ночей справляли весілля. Забрав Гамбар царівну й привів до себе додому.
Увійшли
в хату, Гамбар і каже матері:
- Матусю, цар видав за мене свою доньку. Ось твоя
невістка,] Підстели їй що-небудь, нехай присяде.
У
хаті скрізь видно було велику скруту: стіни почорніли від кізя-кового диму, брудно,
ніде не видно бодай клаптика килима. Лежат
імі
козячі шкури, але й ті діряві: адже Гамбарова мати латала ними одежу. Одну з цих
шкур вона й постелила царівні.
Сіла
царівна, роздивилася довкола й подякувала богові.
- Знати,- каже,- така моя доля.
Відрізала
вона від своєї сукні клапоть, полатала Гамбарів одяг, почистила його, дала лад.
Наступного дня Гамбар знову пішов у поле ігмірати пирій та колючки й знову поніс
продавати на площі перед царським палацом. Дивиться цар із вікна - справді, у Гамбара
вже не такий подертий одяг.
Коли
увечері Гамбар повернувся додому й дружина побачила його поколоті колючками руки-у
неї від жалю аж серце зайшлося.
- Слухай-но,- каже вона чоловікові,- це не життя:
щодня пі мучишся серед каміння гримучого та піску сипучого, повзаєш, мов змія, воду
п’єш із болота з жабами, а все марно, увесь твій прибуток - мідяки. Чи не краще
підшукати тобі яку-небудь іншу роботу? Іди на службу до людей, наймись поденно,
може, й нам щось перепаде.
- Гаразд, жінко, як скажеш - так і зроблю!
Удосвіта
Гамбар підвівся й пішов на базар. «Або наймусь по-денно,- міркує,- або піду на місяць-два
у найми».
Ходить,
ходить він базаром, то в одного про своє поцікавить- І'ІІ, то в іншого. Враз підходить
якийсь купець до Гамбара й пи- тае:
- Гей хлопче, наймешся до мене?
- Чому ж ні,- відповідає Гамбар,-за цим я прийшов
сюди. Л скільки ж ти платитимеш у рік?
- Із чесної виручки - мірку, з нечесної - дві,-
купець на те.
- Гаразд, пораджуся з дружиною,- згоджується Гамбар.
Прийшов
Гамбар додому й розповідає дружині:
- Купець хоче найняти мене і обіцяє платити із чесної
виручки мірку, з нечесної - дві. Що робити?
- На нечесну виручку не погоджуйся, якщо він і десять
мірок пообіцяє, а з чесної бери й одну мірку.
- Піду наймусь - купець збирається в далекі краї
по товар.
Попрощавшись
із дружиною, Гамбар подався до купця:
- Добридень, купче, платитимеш мені з чесної виручки
- по- иіужу тобі й за мірку.
От
зібрався Гамбар у дорогу: перев’язав в’юки, навантажив мулів і разом з купцем вирушив
у путь. їхали вони довго і врешті дісталися пустелі.
Тут
купець каже Гамбарові:
- Зупинимося біля цього колрдязя - мулів нагодуємо-напоїмо
пі й самі поїмо і відпочинемо.
Розвантажили
вони мулів, узялися до їжі. Коли поїли, запитує купець Гамбара:
- Можеш спуститися в колодязь по воду, щоб мулів
напоїти?
- Можу,- відповідає Гамбар.
Обв’язали
його мотузкою і спустили в колодязь. Стоїть Гамбар
колодязі,
черпає воду й подає нагору. І так доти, доки не напоїли їм IX мулів.
Гукнув
тоді Гамбар із колодязя:
- А тепер підійміть мене!
Спустили
в колодязь мотузку. Щойно Гамбар хотів обв’язатися нею, як хтось ухопив його за
полу чухи й не відпускає. Здивувався І імбар. Оглянувся, бачить - на дні колодязя
двоє відчинених шерей. Заглянув він у двері - злякався. Заглянув у другі - ще цужче
злякався.
Сидять
там три красуні небачені й вишивають. Біля них на срібній тарілі жаба, а поряд стоїть
красень юнак і очей з неї не зводить.
- Чоловіче, скажи-но нам правду,- питають Гамбара
кра- іуні,- хто із нас красивіший: ми чи ота жаба? Чому ж хлопець ніяк не надивиться
на неї?
- Що ж мені сказати? - Гамбар на те.- Кохана завжди
ви-ллється найкрасивішою.
Тільки-но
встиг він це сказати, як жаба скинула із себе шкуру й стала дівчиною такої краси,
що затьмарила всіх трьох небачених красунь.
- Що це за дивина? Що це за тими дверима? - питає
Гамбар
юнака.
- Ох, братику,- мовив юнак,- уже сорок років сиджу
я в цьо-му колодязі: скільки людей побувало тут, проте жоден не зумів нідповісти,
як ти: «Кохана завжди видається найкрасивішою». От ми й стинали людям голови з пліч.
А тепер,- звернувся юнак до красунь,- несіть йому нагороду за мудру відповідь.
Кожна
красуня принесла по спілому гранату і подала Гамбарові.
Щойно
дали вони гранати, двері й зачинились. Поклав Гамбар V кишеню гранати і гукнув:
- Тягніть мене!
Зрадів
купець, зачувши Гамбарів голос. Став дякувати богові іл те, що слуга цілий і неушкоджений
вибрався із колодязя. Бо ж сорок разів купець наймав слуг, і всі вони - один за
одним - шикали у колодязі.
Підняли
Гамбара мотузкою. Нічого не розповів він купцеві про н\ що чув і бачив у колодязі.
Знову навантажили мулів і рушили іллі. Ідуть вони, бачать - назустріч їм іде інший
караван.
І
йде цей караван у рідні краї Гамбара. Упізнав Гамбар серед погоничів і хлопця-односельця.
- Куди це ви? - питає Гамбар.
- У наше село,- відповідає хлопець.
- Ну, тоді зроби ласку,- каже Гамбар,- візьми оці
три грана- іи й передай моїй дружині.
- Клопіт не дуже великий, давай одвезу,- погодився
хлопець.
Узяв
він ті гранати, поклав за пазуху, попрощався. Його караван
рушив
у один бік, а Гамбарів - у протилежний.
Нехай
ідуть своєю дорогою, а ми повернемось до Гамбарової пружини.
Чекала
вона дитину, і дуже хотілося їй скуштувати граната,
але
ніде було дістати. Якось постукали у двері, вийшла Гамбарові дружина, дивиться -
аж це сусідський хлопець.
- Добридень, сестрице, бери ось гранати. Зустрілися
ми з Гамі баром у дорозі, й він попрохав передати їх тобі. Гамбар живий-здо^ ровий,
кланяється тобі.
Узяла
Гамбарова дружина гранати й увійшла в дім. «Дай-но,- міркує,- розріжу гранат, спробую».
Розрізала
- й що ж бачить? У гранаті повно алмазів, пері лів - і якого там ще коштовного каміння
тільки не було! Не зна^ Гамбарова дружина, що й діяти на радощах! Адже у хаті -
таї злидні! Одразу ж понесла коштовний камінь на базар, вимінялі його й за виручені
гроші купила дещо для домівки. Згодом і рештці каміння віднесла на базар, продала
його, збудувала новий діл накупила корів, овець - словом, усього припасла для Гамбаровог
приїзду. А сама невдовзі народила сина - такого славного, всім н| подив. Поки що
залишимо їх і повернемось до Гамбара.
Ішов
караван Гамбарового купця, ішов і, нарешті, діставс міста, де жив купець. Сімнадцять
років прослужив Гамбар у цьог купця. І от якось каже купець Гамбарові:
- Збирайся, Гамбаре, в дорогу, треба знову їхати
за товарок
Як
зачув це Гамбар - од радощів ніг під собою не чує. «Ад>
доведеться
їхати через рідні місця. Напевно, пощастить мені,- розмірковує він,- заглянути додому,
дружину побачити». Зібравс(| Гамбар у дорогу, зв’язав тюки, навантажив мулів, і
вирушили ва ни в дорогу. Ідуть вони, їдуть - чи довго, чи недовго - хтозна, їдут
удень, уночі дісталися до того самого місця, куди лазив Гамбар лй воду. Знову поліз
Гамбар у колодязь. Дістав для мулів води, та вж(| ані красунь, ані відчинених дверей
- нічого там не було. Відпочил| вони біля колодязя, поїли й вирушили далі в дорогу.
Ідуть вощ їдуть день, два й три, словом, тиждень - і, врешті, доїжджають д| кордону
Гамбарової країни. Тут вони зняли тюки з мулів - одні чити й поїсти, а вже тоді
їхати далі. Бачать - величезна отарі овець пасеться. Підійшов Гамбар до отари.
- Добридень, братику пастуше,- привітався.
- Хай береже тебе бог, брате подорожній,- відповідає
пастух
- Чи не з такого-то, бува, ти села? - запитує Гамбар.
- Звідтіля.
- Чи не чув ти, бува, про подорожнього Гамбара?
Може, знаєЦ що-небудь про його родину?
- Як не знати, це ж його отара, а я його пастух.
- Чий ти пастух? - здивувався Гамбар.
- Того самого продавця пирію, якого цар, розсердившись
одружив зі своєю донькою.
Замислився
Гамбар: «Що за дивина, що ж то за багатій ГамбарІ Про кого веде пастух мову?» Одійшов
Гамбар від пастуха, повер4 нувся до каравану. Поїли вони, навантажили мулів і рушили
дад в дорогу - просто в Гамбарове село. Дорогою знай зустрічают* череди, табуни,
отари. Кого не запитає Гамбар: «Чия це череда! Чия отара?», відповідають: «Гамбарові».
Дивується
Гамбар: «Що за дивина? Невже дружина моя так рінбагатіла, що завела таке господарство?»
Нарешті дійшов кара- имн до Гамбарового села. Тут Гамбар відпросився в господаря
- навідатися додому. «Іди»,- каже купець.
Радий-радісінький,
поспішає Гамбар на свою вулицю, та пройшов її раз, удруге - і ніяк не може знайти
свого житла, бо замість і і а рої хатини стоїть небаченої краси будинок. «Дай-но,-
міркує,-
»;і
йду та запитаю, може, що й дізнаюся про свою дружину». Зайшов \ двір. Бачить - біля
вікна сидить його дружина, а поруч - красень юнак і розмовляють. Тихенько підійшов
Гамбар до вікна - почути, про що йде мова. Каже дружина юнакові:
- Ох, синочку, світло очей моїх, коли повернеться
батько й ПО-ЛІЧИТЬ тебе вже дорослим, як він зрадіє!
- Матусю,- юнак на те,- ще з дитинства я тільки
й чую про батька, а його все немає й немає. Я вже й очі прогледів...
- Був би татко здоровий, а повернеться він неодмінно,-
запев-няє мати сина.
Не
стерпів тут Гамбар, увійшов у дім. Мати з сином аж остовпіли, побачивши його.
- Не впізнали мене? - питає батько.- Я ж - Гамбар.
Тільки
він це сказав, як дружина з сином кинулися обіймати
його.
Заплакала дружина й довго не могла заспокоїтись.
Потім
вони сіли, повели спокійну розмову. Дружина зібрала на І'ТІЛ, їли, пили.
- Послухай-но, дружинонько,- говорить Гамбар,- звідкіля
ніялося це багатство, як ти зуміла збудувати такий будинок, мати стільки худоби?
- А отак,- розповідає дружина.- Розрізала я один
із тих гранатів, які ти прислав мені, й бачу в ньому повнісінько перлів, алма- іів
та всілякого коштовного каміння. Віднесла я каміння на базар, виміняла, продала,
а на виручені гроші побудувала оцей будинок, іавела господарство. .
Дружина
підвелася і принесла Гамбарові другий гранат. РоЗрі- іав Гамбар його, бачить - у
гранаті повно-повнісінько коштовного каміння, перлів, алмазів. Зрадів Гамбар, на
радощах ніг під собою не чує. Розповів він дружині тоді все, що з ним трапилось.
- Якщо так, дружинонько, то навіщо мені тепер ходити
в най-мах? Піду-но я до господаря й попрошу його, щоб знайшов собі пішого слугу.
- Звісно,- погодилася дружина вірна,- скільки туги
й печалі іазнала я, скільки часу тебе не було, тож поживімо тепер і для себе - спокійно,
без клопоту.
Пішов
Гамбар до купця.
- Хазяїне, розрахуймося, я вирішив зайнятися своїми
спра-вами.
Купець
на те:
- Скільки років служив ти мені вірою і правдою -
не можу я поскаржитися, та коли більше не хочеш у мене залишатися - діло твоє.
Заплатив
йому купець за службу все, що годилося.
Попрощався
Гамбар із купцем і радий-радісінький повернувся додому. Прийшов додому й питає дружину:
- Скажи-но, дружинонько, після того, як я поїхав,
цар не роз-питував більше про тебе?
- Ні,- відказує дружина,- жодного разу. Та я загадала,
що коли ти повернешся, покличемо батька та його назирів-візирів до нас у гості.
Хтозна, може, він думає, що ми вже давно з голоду померли.
- Добре ти загадала, дружинонько. Готуйся, завтра
запро-шуємо царя в гості.
- Запрошуй,- каже дружина Гамбарові.- Може, він
нас і н впізнає.
Гамбарова
дружина одразу ж узялася до роботи - а що дім у не повна чаша, швидко приготувала
багатий почастунок.
На
другий день Гамбар запросив царя до себе в гості. Цар прибу до них разом зі своїми
назирами-візирами. Пригостили вони цар на славу, поїли, попили, повеселилися.
У
розпалі розмови Гамбарова дружина питає царя:
- Царю, кажуть, була в тебе донька, що з нею сталося?
- А от що,- цар на те,- був собі продавець пирію,
сподоба ся він моїй доньці, розсердився я за це на неї і видав її заміж з того парубка.
Тепер, коли згадаю доньку, туга мене охоплює. Т своїми руками занапастив, своїми
очима й оплакую. Каюся, с стіну б’юся головою, та все марно. Не відаю, жива вона
досі чи може, померла з голоду?.. Ох, побачити б її хоч раз - горя б п меншало...
Не
втрималась тут Гамбарова дружина, кинулася батькон на шию.
- Я - твоя донька,- каже,- хіба ти мене не впізнаєш?
Оце мій син, а оце - чоловік, той самий продавець пирію. Казала ж я тобі що він
- людина з головою, а ти не вірив мені. Бачиш тепер, скіль ки нажив він добра чесною
працею?
Дивується
цар, дивиться на них, очам своїм не вірить. Може, ц все йому сниться? І знову всі
бенкетували, веселилися, дан та зурна грали до ранку.
Діждалися
вони свого щастя, діждіться і ви свого.
Немає коментарів:
Дописати коментар