— Було
таке чи й не було, а жив собі один дід. Змолов якось в у млині борошно та й везе
додому. Сам сидить на ішакові, а мішк поскладав на верблюда. Цілий день їхав пустелею,
від ОДНІ піщаного горба до другого, а села все не видно. Така це була до; га - навіть
пташка не знала, де їй край, а вітер не відав, де закінч ється пустеля.
— їхав
дід, їхав та й заспівав пісню, довгу, як його життя, а сум як його думи, через те
що він був уже старий, борода стала біл мов оберемок бавовни, та не мав дід сина
- поради на старість. Г1 що він думав, про те й співав:
— Ой
синочка б мені мати -
— Хоч
такого, як мізинчик,
— З
личком, мовби квітка маку,
— Щоб,
як сонце, був грайливий,
— Працювати
щоб любив він,-
— Був
би я тоді щасливий.
— Коли
чує дід, хтось його гукає:
— Гей,
ата-джан! . Не маєш сина - візьми мене.
— Здивувався
старий, зупинив ішака та й дивиться під ноги,
— там
тільки сухі кущики верблюдячих колюків на вітрі коливаютьс
— Гукає
старого знову той самий голос:
— Хочеш
побачити орла - не дивися додолу!
— Звів
дід очі до неба, але й там нічого не побачив.
— Голос
іще дужче кличе:
— Гей,
ата-джан, хто ж шукає барса в хмарах?
— Тоді
старий почав благати:
— Годі
тобі ховатися! Вийди до мене!
— Йому
дуже хотілося побачити свого синочка. І раптом він побачив, як із вуха верблюда
визирнуло малесеньке хлоп’яточко. Воно пгсело зиркнуло- на діда й промовило тонісіньким
голосочком:
— Я
тут! Ти бачиш мене? Будь ласка, допоможи мені вилізти иіідси, а то ще задихнуся.
— Дістав
дід хлопчика з вуха та й посадив собі на долоню - такий миленький він був. Голова
у його синочка була гладенько поголена, нк у всіх туркменських хлопчиків, а за вухами
стирчали дві туго іпплетені кіски.
— Як
же тебе звати? - лагідно запитав дід малого.
— Називай
мене як хочеш! - жваво відповіло хлоп’я й почало переплітати свої кіски, та так
спокійно, ніби сиділо не на долоні, н вдома на м’якенькому килимі.
— Який
же ти маленький! - похитав головою старий.- Ти як половина верблюжого вуха.
— Хлопчик
глянув на старого й засміявся:
— Отак
мене й називай! Це мені до вподоби!
— І
дід назвав хлопчика Яртигулак .
— Ти
дуже славний, Яртигулак, - зітхнув дід,- але чи станеш їм мені помічником на старість?
Ти такий маленький!
— Синок
моргнув батькові й сказав:
— Ата-джан,
діамант який маленький, а за нього віддають сотню исликих верблюдів. Але мене, тату,
не віддавайте й за тисячу верблю-дів, бо я принесу у вашу хату щастя й талан.
— З
цими словами Яртигулак схопився на ноги й крикнув на ішака, що тим часом задрімав:
— Гей,
та гей же! Вези нас хутчій додому, бо в моєї матері плов перевариться!
— Ішак
прокинувся, і вони рушили в путь.
— Хай
вони собі їдуть, а ти слухай, що було із старою.
— Вона
сиділа посеред двору на білому ліжнику і ткала килим, іав’язуючи вузлики, баба думала
про своє горе. А коли в людини горе, то вона або плаче, або співає. Отож баба співала:
— Ой
синочка б мені мати -
— Хоч
такого, як мізинчик,
— Килим
ткати йому сіла б,
— Щоб
палав, мов квітка маку,
— Ніби
сонячний промінчик На блакитнім небосхилі.
— Коли
дивиться баба, аж їде її дід на ішакові й кричить:
— Щастя
приходить і до молодих, і до старих. Оце ж і до на завітало. Я привіз тобі сина!
— Навіщо
ти смієшся з нашого горя? - розгнівалася стара
— А
чому б оце долі не потішити й нас та не подарувати нам ма ленького синочка? - відповів
дід і показав хлопчика.
— Яртигулак
сидів між вухами верблюда й зиркав, запишавшись на батьків.
— Глянула
баба на синочка та й руками сплеснула:
— Ой,
синку, який же ти гарнесенький, який рум’яний!
— Вона
взяла хлопчика в руки й не могла ним натішитися. Примов ляла найпестливіші слова,
називала його то рум’яним яблучком, т своїм верблюденятком.
— А
потім запитала:
— Чому
ти тільки такий маленький?
— Не
журися, апа-джан ', маленькому синочкові менше треб шовку на халат! - відповів Яртигулак.
— Увечері
покликала баба сусідок на уме, приготувала вечерю Наварила плову, напекла пампушок
і поставила на стіл велик миску з родзинками та шматочками солодкої дині.
— Цілий
вечір співали сусідки під звуки дутара. А співаючи, пошил хлоп’яті три халати -
з маленької хусточки, шапочку - з коробоч бавовни та черевички із шкіри курчати.
— Вони
одягли Яртигулака, подивилися з одного боку, потім з друг го, сплеснули в долоні
й засміялися:
— Оце
справжній джигіт!
— Яртигулак
віддав батькам чолом і статечно промовив:
— - Дякую вам за турботу. Тепер ви відпочивайте, а
я хазяйну ватиму.
Немає коментарів:
Дописати коментар