Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться,
аж на призьбі перед хатою сидить молодиця та й плаче.
— Доню моя, а що тобі Господь дав?
— Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою
нещасну голову; о такому завше плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й
оддиху мені нема; б'є мене, бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила!
— А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш?
— Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він
б'є, а я лаю; він б'є, а я лаю! Не дочекав би того ледачий, щоб я йому
змовчала. Оце!
— То чекай же, дочко, коли така робота, то
я тобі якусь раду дам.
— Порадьте, бабко-серце, порадьте, нехай
вам Господь дає усе добре, а я вам дам і їсти, і пити, і полотенця на сорочку
не пожалію.
— То на ж тобі, дочко, тую пляшку з водою;
це вода не проста: брала я її за сім гір, за сім рік, в темному лузі під білим
каменем у новий четвер. Пам'ятай же, дочко, і не забудь, що я буду казати;
возьми цюю воду та молись Богу, а як прийде твій чоловік і ти побачиш, що вже
на бійку зриває, то набери нишком тії води в губу та й держи її, аж поки від
нього нечиста сила не відступить. Господи милосердний, як відступає чорна туча
від сонця, так щезни, пропади і розвійся твоя лиха доле та на твої вороги.
Пішла баба жебруща, обійшла немало світа,
була не в одному монастирі, пила не на одному празнику і через два або три
місяці, молячись Господу Богу, знову прийшла до того самого села, до тої самої
хати. Молодиця сидить на призьбі та й пісню співає.
— Ой, бабуню, моя пташечко! Спасибі вам!
Нехай вам Господь дає і з води, і з роси! Я вам кажу, бабко, тепер моє лихо як
ножем утяв; прийде він в хату, то як зведем на сварку, а я хутко воду в рот та
й держу, ані краплі не упущу! То, чуєте, бабко, яке диво! Неначе його якась
сила одтягає од мене; брязне батогом об землю та й сяде!.. Тепер межи нами
ніколи до бійки не доходить, аж моя головка вільніша!
— А бачиш, дочко!
Баба вийшла за ворота, сміючися, під
пахвою несла буханець хліба, кусок сала і полотна на сорочку.
Немає коментарів:
Дописати коментар