Жив-був
колись один бідний чоловік, ходив підсобляв рибалці, і іа це йому давали кілька
рибин. З того вони й жили удвох із жінкою.
Якось
той рибалка зловив рибку, та таку вже гарну! Віддав н і,ому чоловікові, щоб потримав,
а сам знову поліз у воду.
От
сидить чоловік на березі, милується гарною рибкою та й міркує собі:
«Боже,
ось і рибка - така сама животина, як і ми, а чи немає, Г» у в а, в неї батька-матері,
товаришів? Чи думає вона, чи болить пі, як і нам, чи радіє вона?»
Ледь
він так подумав, як рибка й заговорила:
- Послухай-но, чоловіче добрий! Гралася я межи хвиль
зі і иоїми подругами. За грою забула про все на світі та й потрапила и рибальські
сіті. А зараз, мабуть, побивається за мною моя люба матінка, зажурилися мої подруги.
І я, бач, як мучуся, без води за- іпхаюся! Ой, як жити хочеться, гратися в прохолодних
ясних водах! Зглянься наді мною, відпусти мене!
Говорила
рибина голосом жалібним, тихим, ледве ворушачи пересохлим ротом.
Узяли
чоловіка жалощі, пустив рибку за водою:
- Пливи собі, красуне рибко, нехай не плаче за тобою
мати, хай не журяться твої подруги, грайся собі з ними!
Прийшов
рибалка, побачив, що немає красуні рибки, спалахнув і нівом:
- Такий-сякий безголовий телепню, я цілісінький
день у воді
гмівтаюся,
а ти мої труди за водою пускаєш! Геть із моїх очей, зійдуся й без тебе! Йди пропадай
з голоду!
Відібрав
свою торбу з рибою та й прогнав добросердого чоловіка.
Зажурився
чоловік.
«А
куди ж мені тепер? Що робити, як його жити? - у розпачі іумав він.- Повертаюся додому
з легкими руками та з важким
серцем».
Аж
тут виходить йому назустріч якась мара - людина не людина і звір не звір, одне слово,
страховище, а поперед себе корівку
жене.
- Здоров був, чоловіче, чого це ти так зажурився,
про що
лумаєш?
Розповів
неборака про своє лихо, як опинився без роботи і не шає тепер, що йому діяти, як
удвох із жінкою жити.
- Слухай-но, друзяко,- каже страховище,- я тобі
позичу на цій роки оцю дійну корову. Вона щодня дасть стільки молока, що нистачить
наїстися і тобі, й твоїй жінці. А як поверне на четвертий рік, я тієї ж ночі з’явлюся
до вас і про щось запитаю. Якщо ви зумієте відповісти мені - корова перейде до вас,
а якщо ні - ви обоє моїми станете: як захочу, так і поведуся з вами. Ну то як, при-
сгаєш на таке?
«Е,
все одно, і так з голоду помремо,- подумав бідняк,- займу я корівку, проживемо три
роки. А як ці роки сплинуть, придума- і мо, що відповісти,- діло ж таке...»
Дав
свою згоду чоловік, зайняв корівку та й погнав додому.
Доїли
вони її три роки, їли досхочу, забули про недолю. Не кинулись, як і три роки минуло,
і ось настає той день і ніч, коли має надійти страховище.
Надвечір
сидять чоловік із жінкою на ганку та й думають, що нони скажуть страховищу, коли
воно запитає? А чи ж відомо кому, що йому спливе в голову? Важко журились обоє,
але що сталося, юго не вернеш. Тим часом лиха ніч усе підступала.
Аж
раптом до них підійшов якийсь незнайомець, хлопчина гожий та чемний.
- Добривечір вам,- каже,- я здорожився, а вже темніє,
може, пустите на ніч?
- А чом би й ні, людино захожа! Наша хата гостеві
рада, але і ю ніч у нас непевно лишатися. Позичили ми в страховища корову ми тій
умові, що три роки її доїтимемо для себе, а як поверне на четвертий, воно прийде
до нас і запитає про щось. Коли відповімо, корова наша, а ні, страховище нам голова,
що захоче, те й зробить і нами. Оце якраз три роки минуло, має сю ніч страховище
надійти, і ми й не доберемо, що ж йому сказати? Тепер як з нами лихо трапиться,
то півбіди, та коли б ще й тобі халепи не було.
- Е, дарма,- каже захожий,- де ви, там і я!
На
тому зійшлися, і гість залишився ночувати.
Аж
ось опівночі загримкотіло щось у двері.
- Хто там?
- А це я прийшов, кажіть!
- А що казати? - з переляку в чоловіка й жінки мову
одібра-ло. Як стояли, так і вклякли.
- Не бійтесь,- каже хлопчина,- я сам із ним побалакаю,-^
та й підходить до дверей. Я
- Прибув я! - подає голос з-за дверей страховище.
- І я прибув! - відповідає зсередини гість.
- Звідки прибув? Л
- З-за моря.
- Чим прибув?
- Кульгавого комара осідлав, на нього сів та й прилетів.
- То, мабуть, море було маленьке!
- Яке маленьке - орел летить, не перелетить!
- Тоді то орленя, а не орел!
- Яке там орленя - коли крило розпускає, ціле місто
закри» ває!
- Тоді, мабуть, місто замаленьке!
- Яке там маленьке - заєць біг, не перебіг!
- Тоді, мабуть, не заєць, а зайченя!
- Яке там зайченя - з його шкіри пошиєш кожух, шапку,
обу ванку та й ще лишиться!
- Тоді, мабуть, не людині, а люденяті!
- Яке там люденя - півень при нозі заспіває, до
вуха не дій літає!
- Тоді, мабуть, він глухий!
- Який там глухий - в горах сарна траву скубне,
він почув
Затуркане
такою мовою страховище здогадалося, що в хат
якась
сила є, хтось мудрий, сміливий, дужий, та й не знає, щі йому далі казати. А тоді
потихеньку задки-задки та наутіки!
А
чоловік із жінкою, ще й нестямившись від недавнього пер* ляку, на радощах собі місця
не знаходять.
Тут
якраз і розвиднилось. Захожий хлопчина встає, на все добрі каже, в дорогу збирається.
Кинулись до нього чоловік із жінкою
- Не пустимо і край! Скажи, чим тобі віддячити за
твою ласку
- Та що ви? Мені он іти вже треба!
- То скажи хоч, як звати тебе. Якщо вже ділом тобі
віддячити не можем, то хоч добрим словом твоє ім’я згадаємо!
- Зроблене добро хоч за водою пустиш, не пропаде.
Я ота рибина, що до тебе заговорила і яку ти пожалів,- сказав незнайомець. І не
встигли вони й оком змигнути, як він зник.
Немає коментарів:
Дописати коментар