Дуже давно в далекому краю жив бідний
чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди
більше, як до десяти, не знали лічити.
Чоловік у хащі дрова рубав і возив
продавати. З того й жив, з того одягав і годував сім'ю. Привчив до роботи й
хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу.
Коло вітця залишився найменший. Він мав приглянути вітця й матір у старості.
Виріс хлопець і став легінем. Треба йому
женитися. Сам був чесний, справедливий, таку й жінку собі взяв. Коли старі
повмирали, зробили їм файну комашню. Самі жили у великій злагоді. Народилася у
них і дитинка, дівочка.
Коли дівочці минуло дванадцять років, її
мати важко захворіла і померла. Чоловік дуже зажаловав за жоною і подумав собі,
що більше не буде женитися. Айбо велика біда заставила його глядати собі
помічницю. Придивив собі одну і звідує її:
— Чи будеш мою дитину честовати?
Вона сказала, що буде. І вони побралися.
Айбо коли та жона стала хазяйкою, вона зненавиділа доньку-сирітку. Бурчала на
неї, шкодувала давати дівочці хліба, заставляла її робити тяжку роботу. А свою
доньку (бо і в неї була донька) пестила, одягала, як княгиню. Дівчата були в
одних роках.
Підросли дівчата, стали відданицями.
Почали до них хлопці на вечірки приходити. Айбо чоловікову доньку хлопці
люблять, а мачушину не дячать. Розсердилася мачуха і каже чоловікові:
— Води свою доньку геть з двора, най її
мої очі не видять. Як ні — лишаю тебе!
Тяжко було чоловікові рідну дитину повести
в ліси-праліси. Та мусив зробити дяку жоні. Увечері каже доньці:
— Приготуй тайстру, і вранці підемо в ліс.
Будеш мені помагати рубати дрова.
Як зазоряло, отець і донька рушили в
дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли
цілий день і вийшли надвечір на одну полянку, де стояла якась хижчина. Вдоперли
двері — там нікого. А в хижі є всячина: відро, миски, лампа. Не знав чоловік,
чому хижа пуста. Ато у ту хижу заходили чорти і всіх людей винищили.
— Донько, оставайся тут. Накладеш собі
вогню, звариш їсти. А я іду в ліс рубати дрова.
Вхопив сокиру і пішов, айбо не за дровами,
а додому. Дівка вогню наклала, їсти зварила, запалила лампу і чекає вітця.
Чоловік не усмілився вповісти доньці, що лишає її саму в хижчині серед лісу.
Чує: щось зашкрябало у двері. Подумала, що то її нянько, і скоренько вдоперла.
Никать: а то мишка. Засміялася до мишки, а мишка проговорила:
— Дівочко, я дуже голодна. Дай мені щось
поїсти. Марійка, так звали дівчину, пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка
наїлася досита, сказала;
— В одинадцятій годині з'являться файні
леґіні. Не бійся і роби те, що я тебе научу. То не леґіні, а чорти. Прийдуть
вони з музикою і будуть тебе кликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи,
що ти у подертій одежі. Скажи так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і
знову будуть кликати в танець, та ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі
речі, лиш не відразу, бо візьмуть тебе у танець і розтягнуть тебе на кусочки.
Опівночі прийшли під хижу леґіні з
музикою. Кличуть:
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені шовкову
сукню, бо моя цурава. Принесли їй сукню.
— Іди з нами танцювати!
— Прийду, лиш принесіть мені файні чоботи.
Принесли чоботи і знову просять її у
танець. А вона каже:
— Принесіть мені шовкову сорочку.
Потім попросила коралі. Далі — золотий
вінок. Ще — золоті заушниці. Ще — сріберний пояс із золотою пряжкою.
— Іди з нами танцювати.
— Прийду, лише принесіть сріберні підківки
до чобіт. Побігли чорти і не вернулися, бо когут запів.
Вранці пішла глядіти вітця. Ішла, ішла і
вийшла на дорогу та вернулася додому. Одежа на ній як у принцеси. Коли мачуха
увиділа оту красоту, то мало не розпуклася із зависті. Каже чоловікові:
— Скоро веди і мою доньку в ліс. Най і
вона принесе собі прекрасне плаття.
Привів вітчим відданицю на ту поляну, у ту
хижчину, де була його донька, і лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла
на постіль. Чує: щось у двері зашкрябало. Відкрила — а то мишка.
— Дівочко, дай мені їсти, бо я дуже
голодна.
Немає коментарів:
Дописати коментар