Туркменская казка «Акпамик»

Був собі давно-давно один чоловік, який мав семеро синів, а доньки - жодної. Аж мала з’явитися ще одна дитина. Одного разу він спорядилися на полювання та й кажуть батькові:

-   Як буде сестра, почепіть над ворітьми ляльку, а коли син, то сідло.

От поїхали вони в чисте поле, а в матері знайшлася доньк Батько й повісив над ворітьми ляльку. А був у них ворог лихий - сусід їхній. Забрав він ту ляльку і натомість повісив сідло. Пов» таються брати з полювання та аж скрикнули, на ворота под вившись:

-   Гай-гай, це ж над ворітьми сідло висить! Знову в нас брат (найшовся - не будемо жити тут більше!

Та й поїхали в гори, оселилися в печері. Удень звірину полюють, /іодому тільки надвечір повертаються. Повечеряють та й спати ля- ілють. Так і дні минали.

Тим часом послухайте про сестру тих юнаків.

Батько з матір’ю назвали дівчину Акпамик та все виглядали си- іпв з дороги. Місяць минув - немає, рік минув - і не чути. Так

і   троє літ минуло, а синів як не було.

Аж завітав якось до старих гість із чужого села та й каже:

-   Бачив я ваших синів оце. Не так уже й далеко від нас те місце, де живуть вони,- у печері на такій-от горі. І щоднини ходять на лови.

Зварили батько з матір’ю плов, почувши таку звістку, при-

і   остили гостя, сказавши:

-   Гарна твоя звістка, тільки ж несила вже нам туди йти, старі ми поробилися, немічні. Побачиш наших синів ще раз - низенько кланяйся.

Пообідав гість та й попрощався. А старі очей не зводять з тієї юри, тільки ж дочці про це не кажуть.

Так і минають місяць за місяцем, рік за роком, аж поки доросла Акпамик до чотирнадцяти літ. Збираються якось сусідські дівчата і молодиці уме влаштувати, прийшли й до матері Акпамик.

-   Чи не пустиш і своєї дочки на допомогу? - питають.

-   Чому б не пустити,- одказує стара мати,- аби сама захотіла.

Пішла Акпамик. А на той час був такий звичай: жінки й дівчата, які мали хоч одного брата, сідали на краще місце, а в кого не було Гірата, сідали де гірше.

Акпамик умостилася на попелі, а стара господиня й каже:

-   Чому це ти, голубонько, сіла там? Ходи-но та сядь десь у кращому місці.

-   Як же я, паніматко,- одказує Акпамик,- сяду на краще, міли в мене братів немає?

-   Ба ні! Є в тебе семеро братів, і кожен з них такий дужий, мов ісв. Тільки батько з матір’ю не кажуть тобі про це. Самі вони вже помічні, щоб іти синів шукати, а тобі не кажуть, щоб не втекла за ними. Прийдеш додому, то попроси матір дати тобі говурги. Скажи, що голова в тебе болить. Коли ж мати дасть, то не бери ложкою, к попроси з руки. Набере мати в долоню, а ти схопи її за руку й не ми пускай, поки не дізнаєшся про все.

Приходить Акпамик додому та й каже:

-   Щось у мене, матусю, голова болить.

-   Може б, ти, дочко, чого з’їла?

-   Дай мені, мамо, трошки говурги. Може, й переболить, як

покуштую.

'Уме - день, коли дівчата й молодиці збираються допомогти котрійсь із них пінти, вишивати тощо.

Говурга - підсмажена пшениця.

Сіла мати смажити пшеницю.

-   Дай мені трохи з вогню,- попросила Акпамик.

Хотіла мати набрати ложкою, але Акпамик каже їй:

-   Ні, матусю, ложка рота дере, дай своєю рукою.

Що робити бідоласі - набрала в жменю. Тоді Акпамик ухопилв її міцно за руку та й каже:

-   А що, мамо, є в мене брати чи немає?

-   Ой, ой! Рука горить! - закричала мати.

-   Є в мене брати чи немає? Поки не скажеш, не відпущу!

-   Є,- одказала сердешна мати.- Аж семеро. Пішли вон перед твоїм народженням на полювання та й досі не повертаються

-   А ви знаєте, що вони живі?

-   Так, вони живуть в печері на отій високій горі,- відповіл мати.

Відпустила тоді Акпамик її руку й каже:

-   Піду ж і я туди.

-   Ти не знайдеш їх,- сказала мати.- Я спечу тобі коке Куд коке покотиться, туди і ти йди, а де зупиниться - там і живут твої брати.

Спекла мати коке й дала дочці.

Пішла Акпамик, попереду коке котиться, а позаду кішка біжит Так утрьох і долали вони гірську стежину, поки Акпамик так стом лася, що сіла відпочити.

А кішка тим часом і відкусила окрайчик коке. Акпамик, відп чивши, хотіла йти далі, але ж коке з відкушеним боком ніяк не могл зрушити з місця. Заплакала Акпамик і, коли сльози полилися ря ним дощем, зметикувала, що горю можна зарадити. Вона замісил слізьми грудочку глини й заліпила надкушений бік. Коке покот лося далі. Довго воно котилося чи ні, а зупинилося край одні печери.

Акпамик заглянула туди, а в печері повно одягу в плямах кро" і м’ясо лежить. Зібрала Акпамик одяг, пішла до води й перепрал геть увесь. А тоді заходилася варити м’ясо. Коли це зирк - і семеро юнаків. Сховалась Акпамик, а сама все бачить. Прийшл брати і дивуються, що одяг випрано, їсти наварено. Переодягли вони, пообідали та й полягали спати.

Рано-вранці пішли брати на полювання, а сестра знову перепр ла весь одяг і їсти наварила, сама ж сховалася.

Приходять брати, а все зроблено ще краще, ніж учора. Ото й н радили вони: «Треба завтра вистежити, хто це тут хазяйнує».

Вранці шестеро братів пішли на лови, а найстарший сховавс щоб підглянути, але невдовзі заснув.

Тоді Акпамик вийшла, випрала одяг, наварила їсти та й знов сховалася.

Повертаються брати, аж і вбрання їхнє чисте, і їсти наварен Питають у найстаршого брата, хто це зробив, а тому немає ради признався, що проспав.

Коке - невелика кругленька паляничка, яку печуть для дітей.

На ранок знову йдуть шестеро братів полювати та й лишають підстаршого.

Але й цей заснув. Так настала черга залишатися найменшому

і Пратові.

Взяв він та й порізав собі пучку, ще й сіллю присипав. Щемить І палець, де вже там заснути! Дивиться він, аж виходить дівчина.

Ни прала одяг, почала їсти варити. Став перед нею найменший брат й питає:

-   Хто ти, жива душа чи дух лихий?

І - Я не дух лихий, а жива душа - сестра ваша.

Зрадів найменший брат і чимдуж подався до старших братів розповісти їм радісну новину.

Дізналися брати, що є в них сестра, та ще й така, що сама їх І розшукала, і дуже зраділи. Полюбили її, годували найкращим м’я- Ііом та виноградом.

Аж пішли вони якось на полювання, а сестра заходилася долівку имітати та й знайшла суху виноградну ягідку.

-   Кицю-кицю-киць,- стала вона гукати кішку, але та не при- I ходила, й Акпамик з’їла родзинку сама.

Аж біжить кішка та й питає:

-   Навіщо ти мене гукала?

-   Бо знайшла рЪдзинку.

-   Та й що?

-   Ти не приходила, і я з’їла її сама.

Розгнівалася кішка та й каже:

-   Зараз я погашу твоє багаття.

-   Не треба,- стала благати її Акпамик,- адже я не зможу шову дістати вогню.

Насилу допросилась. А наступного дня знайшла Акпамик оливку.

-   Киць-киць-киць,- погукала вона кішку, але та не прийшла,

І   II Акпамик з’їла оливку сама.

Коли це прибігає кішка та й запитує:

-   Нащо ти мене кликала?

-   Оливку знайшла.

-   Де ж вона?

-   Сама з’їла.

-   Оце вже я твій вогонь погашу,- розгнівалась кішка. Та и погасила.

Взяла Акпамик кресало, але не змогла викресати вогню. Тоді ішйшла з печери й бачить, що десь далеко дим курить. Надумалась Акпамик піти туди вогню позичити та й пішла до тієї оселі. Стала ми порозі, привіталася, коли зирк - а там сидить дев, такий старий, нж сивий увесь.

Ото й каже їй дев:

-   Якби ти, дівчино, не сказала мені: «Салам»,- я тебе відразу проковтнув би.

-   Я прийшла позичити вогню.

-   Наставляй пелену,- сказав дев та й насипав їй туди попелу, поклавши кілька жаринок зверху, а одну під попелом сховав.

-   А тепер іди собі, дочко, додому,- сказав дев і вивів Акпамик за поріг.

Іде вона додому та й не помічає, що жаринка пропалила в пелені дірочку, а з неї попіл сиплеться - так і видно, куди Акпамик пішла.

Зайшла Акпамик у печеру й заходилася їсти варити.

Брати поприходили, пообідали та й спати полягали. Вранці ж, як завжди, пішли полювати.

А дев ішов, куди його вів попіл, та й причвалав до печери. По-бачила його дівчина й хутко замкнулася. Дев почекав та й каже!

-   Висунь палець з дверей.

Акпамик висунула, дев ухопив її міцно за пучку й прокусив

-   Гляди не кажи братам, бо я тебе з’їм.

Акпамик злякалася та й не каже нічого братам, а дев щодня при ходить і мучить дівчину.

Стала Акпамик марніти все дужче й дужче.

Бачать брати, що вона з лиця спала, та й питають:

-   Що тобі сталося, сестро?

-   Нічого,- одказує та, бо ж боїться дева.

Ото брати й порадилися:

-   Ходімо та самі дізнаємося, що тут діється.

Поклали собі так і поховалися. Сидять на чатах, дивляться,

Акпамик у господі порається. Аж бачать - замкнула вона две А то вже настав час, коли дев приходить.

Невдовзі й справді чвалає дев, у двері стукає. Але вихопи брати гостру зброю, зітнули йому голову - покотилася вона й т швидко, що де вже там її наздогнати!

А з тієї голови та стало кілька девів. Прийшли вони’до печер поїли всіх братів, тільки кістки залишили, а Акпамик не знайшл бо вона заховалася в шкуру газелі.

Тільки-но деви пішли, як Акпамик вилізла зі шкури, зібрала, залишилося від братів, осідлала коня й помандрувала від села села, розпитуючи мудрих людей, чи не знає хто, як оживити браті Тільки ніхто не міг їй зарадити.

Аж трапилася їй якось старезна-престарезна баба.

-   Дочко,- каже та баба,- хоч деви з’їли твоїх братів, ож вити їх можна. Тільки зробити це дуже важко.

-   Та вже нехай, бабусю, ви тільки скажіть мені.

-   Є верблюдиця, яку звати Акмая . Якщо ти покропиш її м локом кістки своїх братів, то вони знову стануть живими. А Акмая з’їдає кожного, хто трапиться їй на очі. Зате її верблю нятко дуже любить людей.

Подякувала Акпамик, взяла конек  та й поїхала шукати вербл дицю Акмаю. Довго шукала, аж поки зустрілася з верблюденятко Те, побачивши Акпамик, одразу ж підійшло до неї, а вона поглади його, поцілувала й розповіла свою лиху пригоду.

-   Гаразд,- сказало верблюденятко,- але затям собі, що мати, и к дізнається, то ковтне нас обох. Ти ляж під моїм черевом і вчепися І;І шерсть. Коли я почну смоктати молоко, ти непомітно підстав

конек.

-   Гаразд,- одказала Акпамик і зробила так, як порадило іи рблюденятко. А те підбігло до матері й почало її смоктати.

-   Щось мені людський дух чути,- сказала раптом верблю- і и ця Акмая.

-   Ой, матусенько, що тут робити людям! - вигукнуло верблю- /існятко і почало знову допомагати Акпамик наповнювати молоком

конек.

Коли конек наповнився, верблюденятко стало скубти травицю, помаленьку прямуючи до того місця, де стояв кінь Акпамик. Коли ж Акпамик підбігла до коня, верблюдиця помітила її й ревнула щосили. Акпамик вихопилася на коня й помчала геть. Верблюдиця кинулася за нею, але не змогла наздогнати.

-   Стань же ти, моя дитино, чорним каменем,- вигукнула тоді нона, і верблюденятко вмить скам’яніло.

При їхала Акпамик до печери й стала складати кістки своїх братів. Тільки ніяк не змогла знайти лопатки найменшого брата. Склавши исе як слід, покропила кістки молоком верблюдиці Акмаї.

Ожили брати й стали протирати очі, чхаючи один за одним.

-   Довго ж ми спали,- тільки й сказали вони.

Розповіла Акпамик їм усю пригоду, і брати дуже пораділи, що в них така вірна сестра.

Стали брати такими самими, як і були,- дужими й гарними, лише в найменшого брата Байрама не було на спині однієї лопатки. Інову, як і раніше, стали брати їздити на лови, аж поки всі семеро хотіли одружитися. Невдовзі й поприводили собі жінок, тільки ж Акпамик любили дужче за них. Не сподобалося це жінкам, почали иони гомоніти:

-   Нас вони так не люблять, як її, треба їй щось заподіяти.

А дружина найменшого брата Байрама сказала:

-   Не можна цього робити, я її дуже люблю, і мене вона лю-

Пить.

-   Не захочеш бути з нами заодно, й тобі лихо буде,- стали погрожувати жінки, а тоді давай чаклувати.

Зробилась Акпамик глухою й німою, і що не день, то все дужче

II дужче марніла.

-   Що тобі діється? - запитують її брати, а вона не може їм нічого сказати.

Тоді дружина найстаршого брата й каже:

-   Я знаю, що з нею.

-   А що ж? - питаються брати.

-   Акпамик треба вийти заміж, її серцю докучив спокій.

-   То хай виходить заміж за того, хто їй до вподоби.

-   А для цього треба посадити її на верблюда, й хай Акпамик їде собі, аж поки трапиться їй той, кому вона судилася,- одказала жінка.

Посадили брати Акпамик у прикрашений кеджебе   й пустили ш-рблюда.

Іде Акпамик, а назустріч їй сини падишаха й візира, вони саме на полювання зібралися. Дивляться, аж іде верблюд з кеджебе, і хто в кеджебе - не видно.

-   Що всередині - моє! - вигукнув син падишаха.

-   А що зовні - то моє! - сказав син візира.

Під’їхали вони, аж у кеджебе дівчина, і така гарна, що тільки С) дивився не неї, ні їсти ні пити не захотів би.

-   Хто ти, дівчино,- людина чи злий дух?

У відповідь ані звуку.

«Хай собі ця дівчина й німа,- вирішив син падишаха,- а я візьму її за дружину». Та й одружився.

Коли це минає рік, і в Акпамик народився син. В Цей день Акпа-мик заговорила.

З того-часу настали для Акпамик щасливі дні. Та вона ніяк не могла забути своїх братів.

Ото подарувала вона якось своєму синочкові позолочені ашики   й загадала:

-   Будеш грати з дітьми в ашики, то примовляй так:

-   Я - син Акпамик,

У котрої сім братів,

Сім раз кину я ашик,

Сім ашиків - сім дядьків,

А Байрам - найменший,

Та влучає перший.

А брати Акпамик теж весь час згадували свою сестру. Аж це якось найменший брат Байрам і каже:

-   Сестра зробила нам стільки добра, а ми посадили її на ін-рблюда та й пустили світ за очі. Вже п’ять років минуло, може, її лосі й на білому світі немає, бо не чути від неї ніякої звістки. Треба поїхати та пошукати її.

От зібралися всі семеро братів та й роз’їхалися по білому світу. А найменший - Байрам - приїхав до міста, в якому жила Акпамик.

їде він та й бачить - граються хлоп’ята в ашики, а серед них одне кидає золоті ашики й примовляє:

-   Я - син Акпамик,

У котрої сім братів,

Сім раз кину я ашик,

Сім ашиків - сім дядьків,

А Байрам - найменший,

Та влучає перший.

Підійшов до нього Байрам та й просить:

-   А кинь іще раз.

Син Акпамик почав знову. Тоді Байрам і каже:

-   Веди мене до матері.

Упізнали брат і сестра одне одного. Байрам почав розпитуват сестру про всю її пригоду, і Акпамик розповіла йому, що з нею ст лося після того, як вона помандрувала на верблюді світ за оч Вислухав брат цю оповідь і став лаштуватися в дорогу. Дала йом Акпамик сім мішків - у шести були скорпіони та фаланги, а в сь мому кишмиш та смажений горох.

-   Ці шість мішків віддай старшим невісткам, а сьомий - свої дружині.

Коли Байрам привіз додому мішки, невістки дуже зраділи й ме~ щій кинулися до подарунків.

-   Це нам наша зовиця прислала! - кричали вони.

Але тільки-но вони засунули в мішки руки, скорпіони й фаланг повпивалися їм у пучки.

Коли ж полізла рукою в мішок дружина найменшого брата, побачила, що там повно кишмишу й смаженого гороху.

Байрам скликав братів і сказав:

-   Я знайшов Акпамик, вона тепер дружина падишахового син

Та й розповів їм усе, що було з їхньою сестрою.

Порадилися брати й прогнали своїх лихих жінок.