Перед однією печерою, в якій ночував
ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше
заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й
хотів його звалити. Побачив це черв'як із другого всохлого вже дерева та сказав
ведмедеві:
— Ти думаєш, що звалиш його власною силою.
Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з
черва.
— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий,
можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?
— Поживемо — побачимо! — сказав черв, уліз
у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та
сказав йому.
— Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня
й вола, але з нас двох хто сильніший — ти, великий, чи я, маленький?
— Я сильніший,— відповів ведмідь,— але не
міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік —
то не штука!
А черв'як сказав йому:
— Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила
певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже прислів'я. «Мала капля лупає скелю».
Немає коментарів:
Дописати коментар