Туркменская казка «Яртигулак та вовк»

Якось унадився в отару вовк і щодня крав по ягняті. Прибіг в аул чабани та й просять:

-   Допоможіть, люди добрі, степового вовка вбити. В пастку а не йде - хитрий такий. Викопали на нього яму, так він і не підступ до неї. Хотіли оточити його, але ж він такий спритний та дужий, що ще й не бачили ніколи такого.

-   Де вже нам уполювати,- похитали головами селяни,- ніякі чабани не спроможні убити його.

-   Агей, чабани! - крикнув Яртигулак.-Найміть мене стере отару.

Глипнули ті на Яртигулака та й зареготалися:

-   Тобі хіба мух бити, а не вовка!

-   Коня видно на перегонах, а джигіта в бою,- відповів Яр гулак.

От старий чабан і каже:

-   Коли вино куштують, то воно не скисне. Що ж, прожен вовка - тобі наша дяка. А ні - дивися ж! А тепер кажи, що т треба.

-   Допомога товариша - підтримка в біді,- поклонився Я тигулак чабанам.- Ідіть собі до отари, якщо треба буде, я а покличу.

Пішли чабани, а Яртигулак став лаштуватися в дорогу. Зроб з курячої кістки лук, з колюків терну - гострі стріли, а замі списа взяв шило. Та й просить матір:

-   Напечіть мені, мамо, хліба на дорогу. Піду я з вовком битись

Не хотіла мати пускати сина, але Яртигулак так благав її, що вона спікла йому смачну перепічку ще й сметаною помазала.

-   Будь, синку, обережний! Пам’ятай, що ти в нас один-єдиний, нк серце в грудях. Без тебе ми помремо з горя,- сказала мати йому нм прощання.

Замотав Яртигулак перепічку в виноградний листок, уклонився міітері та й пішов, наспівуючи:

-   Хоч малий я, та відважний,

Вирушаю в дальню путь.

Пробіжить мале мишатко,

Де не пройде сам верблюд.

Довго блукав Яртигулак у пустелі, розшукуючи вовка, аж поки не побачив його в хащах саксаулу. Вовк спав і так хропів, що листя н,і деревах тремтіло. Підкрався Яртигулак, напнув лука й випустив

V новка всі стрілй. Стріли, зроблені з колюків, не поранили вовка, але одна попала йому прямо в носа, і вовк прокинувся.

Яртигулак замахнувся на вовка своїм гострим списом і закричав:

-   А що, вовче! Настала твоя остання година! Я - могутній пех- ііснан і володар пустелі, наказую тобі здатися!

Та вовк навіть не помітив у траві могутнього пехлевана, йому ідалося, що то пищить комар.

Але запах перепічки, яку Яртигулак прив’язав до пояса, примусив вовка насторожитися. Він схопився на ноги, вищірив пащеку, облизався й проковтнув перепічку, а разом з нею і могутнього пехле- йм на.

Ой і погано ж було Яртигулакові у вовчому череві! Замалим не заплакав він з переляку, але вчасно стримався.

«Не гоже плакати такому юнакові, як я,- подумав він.- < иравжній пехлеван не тільки з вовчого пуза, а й з-під землі дістанеться на волю!»

І Яртигулак щосили почав лізти ближче до вовчої пащі - побачити, що ж буде далі.

А вовк, звичайно ж, побіг знайомою стежкою до отари. Невдовзі мім побачив овець. Зачаївшись у чагарнику, він став чекати, коли «добич сама підійде ближче. Аж ось він побачив гладку вівцю (і поповз до неї, ховаючись у високому полині. Він повз так тихо, що навіть пісок не шарудів під ним, і був упевнений, що пастухи не помітять його сірої спини в кущах сухого полину.

Але Яртигулак усе бачив.

Тільки-но вовк хотів плигнути і вхопити здобич, як із вовчої ІІЛІЦІ почувся крик:

-   Гей, чабани, пильнуйте отару! Проганяйте вовка!

Чабани вхопили батоги й нацькували хортів.

Вовк кинувся тікати, а хорти за ним. За хортами чабани. А Яр- іигулак кричав:

-   Сюди! За мною! Цей вовк живе в хащах саксаулу. Убийте

його!

Насилу вовк утік. Він не так злякався хортів та батогів, як того,

пні всередині в ньому щось сиділо й кричало. Такого :і ним ніколи ні було!

Довго вилежувався вовк у барлозі, але голод непокоїв його ні с дужче й дужче. Цілу ніч вовк не міг заснути, а вранці, ще й сон- ііі не сходило і спали пастухи, він знову подався до отари.

Але тільки-но він підійшов до овець, як хтось знову закричав і і його пащі:

-   Гей, чабани! Вовк тут, пильнуйте отару!

І чабани знову прогнали хижака.

Настали для вовка лихі дні. Ні вдень ні вночі не міг він підійти до інлри, бо сторож сидів не в степу, а в його власному животі. Що не вибив вовк, щоб спекатися цього сторожа: плигав, качався по землі, виривав зубами шерсть на своєму пузі, але сторож не полишав його, міг й глузував:

-   О, наймудріший із вовків! Розпанахай зубами своє ненажер-ливе пузо,, і тоді я дам тобі спокій!

Що робити вовкові? Тільки вити з голоду та люті.

Тим часом чабани, дізнавшись, де вовче лігво, зібрали людей

1.1  й зробили облогу. Почув вовк - і ну втікати. Але тільки оце і човається десь у сухому арику, як хорти вже й тут. Зариється и пісок - погоня вже неподалік. Геть підупав на силі вовк і вдався до хитрощів. Узяв та й плигнув у обмілілу криницю. Чабани, втративши слід, хотіли вже йти додому, аж Яртигулак крикнув:

-   Куди ж ви, люди! Розбійник тут! Він ховається на дні криниці!

Кинулися люди до криниці, знайшли вовка та й убили. Злупив

і нього старий чабан шкуру, і Яртигулак вискочив з вовка.

Всі дуже здивувалися, а хлопчик сказав:

-   Чолом тобі, чабане! Бачиш, я виконав те, що обіцяв!

-   Правду кажеш,- відповів чабан і, повернувшись до селян, додав:- Цей джигіт день і ніч охороняв наші отари й порятував нас під страшного хижака. Даймо ж йому п’ять найкращих баранів.

Забрав Яртигулак зароблених баранів та й погнав додому, виспі- нуючи:

-   Хоч малий я, та відважний...

Дід та баба дуже пораділи, побачивши свого синочка, та ще й і таким подарунком.

Радіймо ж і ми!