Раз зустрів вовк жебрака й каже: «Я тебе
з'їм!» — «Мене? Видиш, який я худий,— кістки та кожа. Не посмакує тобі м'ясо...
А я тобі пораджу, кого з'їсти».— «Кого?» — «В лісі люди рубають сяги. Добре
дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього
смачне м'ясо».
Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука —
й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до нього. «Я
тебе з'їм!» — «Хочеш мене з'їсти? Но, мало почекай, доки ся помию... Я не звір,
мені треба приготуватися до смерті».— «Но, готуйся, лиш скоро!»
Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й
іде. «Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю».
Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а
правою стиснув палицю і — бух! Бух! Бух! Вовк реве: «Йой, пусти ня, пусти... Я
вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден».
Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби,
наклали ватру, напекли риби... Вовк їсть. «Дай ще»,— просить. Чоловік дав йому
ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром.
Рушили люди додому. На небі світив місяць.
Проходили біля води й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.
«Ци можу взяти тот сир?» — «Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду». Вовк
хлебче, хлебче... Уже його й прошпарило. «Йой, далі не можу».— «Хлебчи,
хлебчи!»
Вовк мало не здох, а до сиру так і не
дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати. «Ходи погрієшся».— «Я
не піду. Боюся».
Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів,
що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.
Немає коментарів:
Дописати коментар