Зосталося три брати сиротами — ні батька,
ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі
втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.
— Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
— Найматися.
— Хіба в вас свого хазяйства нема?
— Нема,— кажуть.— Якби до доброго чоловіка
в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за
рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини,
а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з
правдою не розминаючись.
Згодилися вони та й пішли з тим дідом.
Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть
така хатка чепурна, біленька у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з
хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й
каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще
щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина,
будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину.
Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті
жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин
і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То
підстарший брат тільки глянув та й каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти та
ще щоб млин, і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого
й віку.
А дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в ту хату, посватали
дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли
весілля. Тоді й каже дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди,
за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та
найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з
хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший
брат і каже:
— Коли б мені з цією дівчиною одружитись,
то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і
самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
— Добре, синку, — так і буде. Гляди ж
тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов собі по
світах.
А три брати живуть. Старший брат так
забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й
думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові
запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж
забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та
порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді
вертається — подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не
розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він
кланяється, каже:
— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш,
— я сам недавно на ноги зіп'явся.
А в нього добра, що страх: будинки
муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А
милостині не дав!
Пішов той дід. Відійшов так, може, з
версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро
запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата.
Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині
сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна:
я вбогий чоловік, не маю чого з'їсти.
— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов.
Багато вас тут таких валандається!
Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так
і охопило той млин полум'ям.
Приходить дід до третього брата. А той
живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний,
обідраний.
— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
— Ідіть,— каже,— дідусю, в хату, — там вас
нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на
нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани,
сорочку внесла, дала йому. Надів він. Так як надівав, вона глянула, аж у нього
на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували,
напоїли. А тоді чоловік і питається:
— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас
рана на грудях?
— А це,— каже,— така в мене рана, що від
неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
— Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї
ніяких ліків?
— Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих ліків
не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
— А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.
— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам
візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того
попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік
на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а
тоді до жінки:
— А ти як, жінко, думаєш?
— Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге
наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось
дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили.
Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та
й підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася — де й ділася. А замість неї
постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох
тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого
батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.
Немає коментарів:
Дописати коментар