Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж
дивиться — рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
— Здоров був, раче! — каже йому лисичка.—
З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об
камінь гостриш?
Поздоровкався рак та й каже.
— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так
треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому.
— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються,
розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його
ходити у світі, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про
тебе!
— Може, колись теє й правдою було, та
тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще
на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
— Як так, то й так,— каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок
уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись
клешнями за лисиччиного хвоста, підобгав усі вісім своїх ніг та й гукнув.
— Но!
От лисичка і подалась вподовж поля.
Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує
позад себе.
— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на
осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота
роззявила.
— Чи то ж
видано! — каже.
І більш не
сміялася з рака.
Немає коментарів:
Дописати коментар