Був цар і мав трьох синів. На старі літа
померла його дружина. Як поховали її, то і він занеміг. Було у нього багато
слуг, але не дуже довіряв їм, і якось наказав покликати трьох синів. Прийшли
сини, а він каже.
— Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають
за мною чужі люди доглядати, коли ви є?
Погодилися сини, бо слово батькове —
закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший
носитиме сніданки, середущий — полуденки, а найменший — вечеряти.
На другий день все робили, як домовились,
а ввечері зібралися вони, і питає старший:
— Чи бачили ви, брати мої, чи мені так
здалося, що батькове одне око плаче, а друге сміється?
— І я це бачив,— відповідає середущий.
— Я теж.
Вирішили, що на другий день найстарший
брат, як понесе сніданок, то попросить, аби батько все пояснив.
Вранці поніс старший син сніданок, положив
на стіл коло батькової гострої шаблі, відійшов до дверей і питає.
— Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і
веселість.
Знає син батькову сувору вдачу і
тримається рукою за клямку.
— А що таке? — грізно питає батько.
— Чого ваше одне око плаче, а друге
сміється?
Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла
вона в повітрі і забилася в двері, що ледве встиг, вискочити син. Повернувся
він, витяг шаблю і положив знову на стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати
до нього.
— Питав?
— Питав.
— А що батько сказав?
— Сказав, що кожному зокрема розкаже.
Нетерпляче чекає обіду середущий брат.
Швиденько несе їжу батькові. Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.
— Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою
таємницю.
— Про яку? — грізно запитав батько.
— Чого ваше одне око плаче, а друге
сміється?
Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі
столу шаблю, ще тонше просвистіла вона у повітрі і до половини забилася в
двері. Ледве встиг син сховатися від смерті. Та повернувся, витяг шаблю з
дверей, положив на стіл і вийшов.
Підбіг наймолодший брат.
— Питав?
— Так.
— Так чому?
— Казав батько, що кожному зокрема скаже.
Прийшов довгожданний вечір. Взяв
наймолодший син вечерю, низько поклонився батькові, положив її на стіл, а сам
став коло порога і питає.
— Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене
любите, а я вас, але хочу потривожити.
— Чим саме?
— Хочу довідатися, чому ваше одне око
плаче, а друге сміється?
Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю,
свиснула вона у повітрі і по ручку влізла біля синового вуха у двері.
Ледве витяг її наймолодший син, положив на
стіл, став біля царя і знову.
— Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте
шаблею, як за собакою? Я ж ваш син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на
серці легше буде. Як хочете моєї смерті, то я сам положу голову на крісло і
відрубайте її, а від того, що ви кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що
хочете зробіть зі мною, лише відкрийте таємницю.
Подумав батько і каже.
— Впертий ти, сину, та й мушу тобі
признатися. Одне око тішиться, що маю вас трьох синів, як орлів, один одного
кращий, а друге око плаче за моєю дружиною, а за вашою матір'ю. Ви — сироти, а
я — вдівець. Чує моє серце, що помру я через кілька років.
— Як так? — жах охопив сина.— І нічого
зробити не можна?
— Дочитався я, сину, в книжках, що в
тридесятому царстві живе Білий цар, а в нього у діамантовій клітці є Золотий
птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а він заспівав у моїм палаці, то я
відмолод би і прожив би з вами до глибокої старості.
— Добре, батьку, все буде.
Вийшов наймолодший син, а брати під
дверима чекають.
— А що, довідався? — сміються.
— Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви
не хотіли правду сказати, аби і я страх пережив. Тож слухайте: одне око
батькове плаче тому, що померла наша мати, а батькова дружина, а друге радіє,
бо має батько нас трьох. Скоро батько помре, бо смерть вже за ним ходить. У
тридесятому царстві є Білий цар, а в нього Золотий птах. Якби той птах заспівав
у палаці, то батько прожив би з нами до глибокої старості.
Каже найстарший син.
— Поїду я до Білого царя.
Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв
він з собою копу грошей, коневі корм, а собі їжу, попрощався з братами, з
батьком і поїхав.
Їде він, їде, минає села і міста, густі
ліси і широкі поля, аж доїхав він до чудового краю, де трава ніби килим, м'яка,
поживна і пахуча, де високі дерева солодку тінь кидають. Захотілося йому
відпочити і коня нагодувати. Забив у землю кілок, прив'язує коня, аж тут як тут
молодий корчмарик, як з-під землі виріс.
— Добрий день, добрий чоловіче!
— Доброго здоров'я,— відповідає.
— Прошу царевича до корчми. Чого в полі
ночувати? У нас світлиці є, корм для коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і
відпочинете.
— Хай буде!
Відв'язує корчмар коня, заганяє його до
стайні, а царевича заводить до корчми. Приніс старий корчмар вечерю
багату-пребагату, вгостив його і навіть про гроші не питає. Потім приходить і
каже.
— Аби вам, ясновельможний, сумно не було,
то підіть до світлиці та в карти забавтеся.
Зайшов царевич, а там запрошують його в
карти грати. Сів він з ними, раз виграв, другий, а потім програвати почав.
Програв гроші всі, програв коня, програв нарешті сам себе на три роки в найми
до корчмаря.
Чекали його вдома, чекали та не
дочекалися.
Через рік середущий брат сідлає коня.
Набрав грошей, ще більше як старший брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався,
а батько розраджує, щоб не їхав, та син настояв на своєму.
Минав він ті села і міста, ті поля і ліси,
що й старший брат, доїхав до чудесних країв і на тім самім місці, де і брат
його, вирішив коня накормити і відпочити.
Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.
— Ясновельможний, чого вам в полі
відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я в стайню заведу. Відпочинете
по-людськи.
— Добре.
Прив'язав корчмарик коня в стайні, а
царевич не встиг до корчми ввійти, а вечеря багата-пребагата чекає вже на
нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а він каже.
— Тепер ясновельможний можуть пограти в
карти.
Зайшов він до світлиці, сів з картограями,
програв гроші, програв коня і себе на два роки слугою корчмаревим бути.
Цілий рік чекають батько з наймолодшим
сином, а братів нема і нема.
Збирається наймолодший син по Золотого
птаха. Прийшов попрощатися, а батько каже.
— Мав вас трьох синів, як трьох орлів, а
тепер залишаюся сам і помру в самотині.
А син і відповідає.
— Татусю, не здобули брати Золотого птаха
і не повернулися, а я поїду і привезу, може, братів знайду, і заживемо тоді
щасливо.
«Візьму доброго коня — можуть мене
вбити»,— подумав. Вибрав він найгіршу шкапину, сів та й поїхав. Минає села і
міста, поля широкі та ліси дрімучі. Прибув він до чудесних країв, де задумав
нагодувати коня і перепочити. Не встиг кілка вбити та коня прив'язати, як
корчмарик підбігає до нього.
— Добрий день! — поклонився йому.
— Доброго здоров'я.
— Прошу ясновельможного царевича до
корчми. Хата недалеко, є що їсти, є що пити, де поспати і коня примостити.
— Йди ти, причепо, не даєш відпочивати
мені! — грізно крикнув на корчмаря.
Почав ще ніжніше просити царевича, та де
там.
— Я господар свого коня, а їжу маю в торбі
і твоєї послуги не бажаю. Геть звідси!
Побачив корчмар, що не вмовить його, і
пішов. А царевич відпочив в полі і їде. Не день та й не два їхав він, поки не
заїхав у пречудесний ліс. Минув він той ліс, бачить поле, а серед поля лежить
вбитий ведмідь, а над ним гайвороння літає. Що він робить? Скочив з коня і
говорить сам до себе:
— Може, і моє тіло буде отак вітер
обвівати, ворон клювати, а сонце сушити. Хоч він і звір, але треба його
похоронити. — Викопав яму, положив туди ведмедя і засипав землею. Потім
відпочив трохи, сів на коня і поїхав далі. Їде він, їде і бачить, що лис
наздоганяє його.
Привітався лис до нього, а він здивувався,
бо ніколи ще не чув, аби звірі людською мовою говорили. Тоді лис запитує.
— Слухай, чоловіче добрий, ти далеко шлях
держиш?
— Сам не знаю. Лис тоді і каже.
— А я знаю. Ти їдеш в тридесяте царство до
Білого царя, який має Золотого птаха. Довго ще їхати туди, але я тобі допоможу.
Залиш свого коня тут, а я перекинусь у чарівного, і поїдемо. Лише пам'ятай, що
я розмовляти з тобою не зможу, поки не доїдемо на місце. Там я знов стану
лисом.
Перетворився він в чарівного осідланого
коня, сів на нього царевич, піднявся кінь за хмари, і полетіли. Вмить
опустилися в чудесній країні, де живе Білий цар. Зупинилися вони під брамою
великого міста. Кінь перетворився у лиса і каже.
— Зараз я перетворю тебе у бідняка. Стань
під брамою і плач. Запитає вартовий, чого тобі треба, то скажи, що ти бідний
сирота, не пам'ятаєш, скільки днів голодним ходиш і хочеш наймитися хоч за
кусок хліба служити, аби не померти з голоду. Вони приймуть тебе Золотого птаха
доглядати. Ти приручи його до себе, а через три дні, щоб лише не заспав,
візьмеш його за крила і дзьоб та винесеш за ворота, а я тебе чекатиму там. Лише
щоб не брав діамантової клітки.
Перемінив його лис у жебрака, а на світанку
плачучого його побачив вартовий і питає:
— Чого плачеш?
— Та як не плакати,— відповідає,— коли я
тиждень не їв нічого,— і розповів все, як навчив його лис.
— Можуть тебе наймити, але треба Білого
царя запитати.
Один вартовий стоїть біля нього, а другий
побіг цареві сказати, що хлопець-жебрак проситься в найми і не тямить, коли вже
їв, що голодна смерть за ним ходить.
— Добре,— каже цар,— до сьогодні мої воїни
доглядали птахів, а тепер хай доглядає наймит, а їсти йому дайте.
Привели жебрака до пташника і кажуть:
— Маєш їх поїти, годувати, вичищати клітки
і ніжити.
Три дні годував він птахів, а найкраще
зерно Золотому птахові вибирав, найчистішої водиці підносив, найніжніше пір'я
чесав. На третю ніч підійшов він до пташника, доторкнувся до діамантової клітки
і подумав: «У нашому царстві нема такого чоловіка, аби зміг для Золотого птаха
таку клітку змайструвати, а в простій він і жити не захоче. Що буде, те буде».
Взяв однією рукою Золотого птаха за дзьоб,
а другою клітку і тихіше шелесту трави пробирається до воріт. Вже останнього
вартового минув, вже ногу через ворота пересадив, та забряжчала клітка,
збіглися вартові, впіймали його і привели до царя.
— Гарний ти сирота голодний,— каже цар. —
Чому не признався, що ти злодій? Були б тебе ще від воріт прогнали. Я Білий цар
і видаю закони для всієї країни, а тому немає чого скликати суддів.
Витяг він пістоль і каже:
— Ось плата за твою службу.
Тоді царевич каже:
— Слухай, ясновельможний царю, я не той, за кого ти мене приймаєш. Я такого
царя син, як ти. Мій батько мусить скоро померти, але він прочитав у книжках
про те, що в тебе є Золотий птах, спів якого може продовжити йому життя, і
він доживе до глибокої старості. Я не думав, що мене зловлять твої слуги.
Прости, що через любов до батька я змушений був стати злодієм, і подаруй мені
Золотого птаха.
— Добре,— каже цар,— дам тобі Золотого
птаха, але слухай, у тридесятому царстві живе Червоний цар, а у нього є золотий
кінь Дурфекета. Дістань мені цього коня, а я дам тобі за нього Золотого птаха.
— Добре.
Дав йому Білий цар торбу грошей,
попрощалися, і лише вийшов царевич за міську браму, а лис вже тут як тут.
Привітався і каже:
— Бачиш, який ти непослушний, говорив же я
не брати клітку, а ти не послухався. Та не переживай. Золотого птаха ми
дістанемо, але шкода, що багато часу втратимо.
Перекинувся лис у коня, сів на нього
царевич і попід ясним сонцем полетіли до тридесятого царства Червоного царя.
Вмить опустилися вони там. Знову став кінь лисом і знову порадив, аби
попросився у найми. Приймуть його золотого коня доглядати. Лиш просив лис, як
будеш виводити Дурфекету, то аби золотої капистри не брав. Третьої ночі царевич
відв'язав коня Дурфекету, подивився на золоту капистру і подумав: «Шкода її
залишати тут, та й не гарно такого коня на повідку вести».
Не зняв він золотої капистри, дзвіночками
срібними обшитої.
Тихесенько вів він Дурфекету до воріт, що
ніхто у місті не почув, а біля воріт потряс кінь головою і задзвеніли
дзвіночки, збіглися сторожа, зловили царевича і привели до Червоного царя.
— Так он який ти слуга,—сказав цар. — Буду
карати тебе, злодію. Суддів мені не треба, бо сам у своєму царстві закони
видаю.
Вийняв пістоль, прицілився і каже.
— Оце тобі буде плата за службу!
А царевич проситься:
— Слухай, ясновельможний Червоний царю, я
не жебрак, а син, такого сильного царя, як ти. Мій батько вже дуже старенький,
і смерть за ним ходить. Він прочитав, що є на світі Білий цар, а в нього живе
Золотий птах. Якби він заспівав у нашому домі, то батько став би молодим і
дожив би з нами до глибокої старості. Я приїхав до Білого царя, а він сказав,
що може поміняти Золотого птаха на твого Дурфекету. Я знав, що ти мені його не
віддаш, а тому вирішив викрасти.
— Добре,— каже Червоний цар,— дам я тобі
свого коня Дурфекету, але тоді, як ти допоможеш мені засватати красуню-дочку
царя Чорнокнижника, який проживає у тридесятому царстві. Вже тричі сватався і
тричі відмовляла мені. Вона дуже вродлива. Коли я побачу її у своїм палаці, то
дістанеш за це коня.
Що робити бідному царевичу, виходить
сумний за місто, а лис назустріч.
— Бачиш, вже вдруге не послухався ти мене.
Не треба було капистру брати. Та не переживай. Поїдемо до царя Чорнокнижника.
Перекинувся лис у коня. Сів на нього
царевич, і полетіли попід зірками ясними, а через мить опустилися під брамою
великого міста.
Перекинувся кінь у лиса і каже.
— Дочка Чорнокнижника зараз гуляє у місті.
Вона зі своєю двійницею буде йти по одній стороні вулиці, а ти по другій. Ти їм
так сподобаєшся, що вони притишуть свій хід. Я перекинуся у собачку, і ти мене
вестимеш на курмею. На котру гаркну, та і є дочка царя. Вона розпитуватиме,
звідки і хто ти, і захоче вийти за тебе заміж. Лише пам'ятай добре, що я тобі
сказав, бо коли перекидаюся у іншу тварину, то розмовляти вже не можу.
Коли вони зустрілися, то забулася царева
дочка, поражена красою молодого царевича, аж хід притишила разом із своєю
двійницею. А царевич і сам кроку ступити не в силі, так йому обидві дівчини
сподобалися. Гаркнула собачка на одну з них, і царівна відскочила вбік, Тоді
царевич каже їй:
— Добридень, ласкава царівно!
— Добридень, юначе. З яких ти країв?
— З далеких, ласкава царівно. Я син царя,
який живе на тридесятій землі.
Тоді вона промовила.
— Я бачу, що ти не тутешній. Виконай мою
волю — зроби мене щасливою.
— А чому би й ні.
— Ти мені дуже подобаєшся. Я хотіла би
обвінчатися з тобою.
— Хай буде!
Пішли вони разом до дивовижного палацу.
Царівна весела, радіє, очі як зірниці сяють. Зустрічають їх цар із царицею, а
вона каже.
— Татусику і матусенько, ось тепер я вийду
заміж. Пам'ятаєте, говорила, що буде той мій чоловік, який мені сподобається.
Він син царя тридесятого царства і згідний брати мене. Можете справляти
весілля. Подивився Чорнокнижник на дочку і каже.
— Що ти привела мені якогось світового
волоцюгу? Не для тебе він! Я хочу знатного, порядного зятя!
— Батьку, це порядний царський син!
Ще сердитіше батько до неї.
— Прожени ти його під чотири вітри! Не
пара він тобі. Ще й дивися, з собачкою прийшов — теж мені жених. Відведи його
туди, де зустріла, і не смій навіть показуватися з ним мені на очі.
Гірко плачучи, взяла дочка за руку
царевича і вийшли вони за міську браму. Тоді собачка перекинулася в лиса і
каже.
— Скажи, царівно, чи хочеш одружитися з
царевичем?
— Хочу,— відповідає.
— Тоді я замість тебе піду до батька, а ви
залишайтеся тут.
Перекинувся лис у дочку царя, і пішла вона
у царський палац. Стала перед царем і плаче.
— Бачиш, батьку, знайшла я була собі пару,
а ти сказав прогнати. Тепер я заміж ніколи не вийду.
— Мовчи! — крикнув цар.— Буде так, як я
скажу, а не так, як тобі хочеться!
— Аби я зараз лисом стала, то буде
по-моєму, батьку,— сказала і на очах у царя перекинулася в лиса. Поки схопився
цар за рушницю, то лис вискочив через вікно.
Просурмив цар тривогу. Збіглися стрільці,
і було наказано їм всіх лисиць у місті перестріляти. А лис тим часом перескочив
через стіну, перекинувся у коня, сіли на нього царевич з нареченою і поїхали до
Червоного царя. Приїхали вони під браму, лис став царівною, і разом з царевичем
пішли до палацу.
— Ну,— каже царевич.— Я привів тобі
царівну.
Зрадів Червоний цар, наказав мед-вина
носити та пригощати царевича і наречену. Як погостилися, то вивів він золотого
коня Дурфекету і сказав йому на вухо. «Тепер цей царевич твій господар, аби ти
нікого до себе не підпускав і лише його слухав».
Попрощався царевич з Червоним царем, вивів
він коня за ворота, а наречена каже.
— Ти підлий, Червоний царю, я тобі тричі
відмовляла, а ти вирішив купити мене. Я дала згоду вийти заміж за того, хто
привіз мене сюди, а твоєю не буду.
Вивів він її у квітучий сад, де море
квітів цвіло, і каже їй:
— Закохуйся, дорога.
— Сказала я тобі, що не буду твоєю, щоб
зараз же лисом стала.
Впала вона на землю, зробився з неї лис і
щез у кущах.
Вихопив цар пістоль, як вистрелить, то
хмара слугів збіглася. А тим часом лис перетворився у коня, на нього сіла
царівна, а царевич на Дурфекету, і вже ні вітер, ні куля не могли їх догнати.
Приїхали вони до Білого царя. Перекинувся
лис у Дурфекету, і на ньому в'їжджає царевич до палацу. Побачив це Білий цар і
назустріч вибіг.
Царевич і каже.
— Ось тобі, ясновельможний, те, що ти
бажав мати. Віддав царевичу за коня Золотого птаха з кліткою, попрощалися вони,
і пішов царевич до своєї нареченої.
Тим часом цар пробує сідлати Дурфекету, та
де там. Став як укопаний, і ні з місця. А вночі, як всі у палаці вже спали,
наздогнав лис молоду пару з Золотим птахом на Дурфекеті у дрімучому лісі.
Їдуть вони до свого царства. Їдуть і на
ранок доїхали до того місця, де залишилась царевичева шкапина. За цей час вона
так відпаслася, що царевич ледве впізнав її.
Тоді лис каже:
— Тепер слухай мене. Щоби ти, їдучи
додому, не посмів ні з ким знайомитися і купляти живого звіра або чоловіка. Ти
знаєш, хто я такий? Я той ведмідь, якого ти похоронив тут. Ти благородна
людина, і за це тобі допомагав. А тепер прощай і їдь, бо батько чекає тебе.
Посадив царевич наречену на свого коня, а
сам сів на Дурфекету, і їдуть. Довго їхали вони широкими полями, густими
лісами, попід високими горами, аж поки не доїхали до корчми. Бачить царевич,
біля корчми кіньми його братів орють. Під'їхали ближче, і побачив братів
закованих, що дрова ріжуть. Через три місяці буде уже три роки, як старший
виїхав з дому і два, як середущий. Повертає брат до корчмаря і питає його;
— Слухай, орендарю, де ти таких рубачів
найняв?
— То голодранці-картограї, програлися.
— Ще довго в тебе будуть вони?
— Ще три місяці.
— Слухай, мені треба дров нарубати,
відпродай мені їх.
Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували
брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він
здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.
Прийшов старшому братові до голови інший
розум, і штовхає він середущого:
— Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три
роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув
Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші
схудли, шаблі потупилися.
Тоді другий брат каже.
— Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я
царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до
його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.
Під'їхав середущий брат до наймолодшого,
витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.
Побачила царівна, зойкнула і кинулася
утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:
— Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш
моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все
здобули.
Похитала сумно головою царівна і каже.
— Не ви це здобули, а той, що ви його
вбили.
— Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж
смертю, що й брат.
Мусила поклястися, що не продасть їх.
Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а
цар назустріч їм вибігає.
— Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви
потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.
— Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то
баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже
середущий.
Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у
жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову
не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в
царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не
золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина
нема та й нема.
Тим часом дуже нудно на серці стало
лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу
туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю.
Глянув туди і промовив.
— Не послухав ти мене і втретє, а викупив
братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.
Метнувся лис, дістав цілющої води та
оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона.
Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся
царевич:
— Проспався...
— Ой,— каже лис,— був би ти спав
віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив же, аби ти не купляв нічого живого, а
ти відкупив братів з кіньми. В нагороду за це вони зняли твою голову. Тепер йди
додому і не признавайся нікому. Твій Золотий птах не співає, наречена не
усміхається, а кінь Дурфекета царське військо добиває.
Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний
сирота і давно нічого в роті не мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що
ти хоч один раз коня погодуєш.
Прийшов царевич під ворота, заплакав, а
вартовий питає:
— Чого плачеш?
— Та як мені не плакати, не пам'ятаю, коли
вже їв. Може, хоч якась робота у вас для мене знайдеться?
Пішли слуги, розповіли братам, а вони
кажуть.
— Хай іде коня доглядати, загине він
замість воїна. Привели його до палацу, нагодували і показали коня, якого він
повинен годувати.
— Добре,— каже,— я коней люблю. Видали
йому оброк і кажуть:
— Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк,
положив його надворі, а сам голіруч до коня.
Вдарив долонею по спині і говорить.
— Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а
ти й на вулицю не виходиш.
Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав
коневі їсти. Взяв жогребло, щітку, вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву
косами, осідлав коня і їздить по майдані. Об'їхав кілька разів, а за той час
солдати гній повикидали на вулицю, підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на
те все.
Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері,
а на другий день цар почав здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він,
поклонився йому. Уважно подивився цар.
— Слухай, небоже, чому ти не признаєшся,
що ти мій син?
— Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу
бути вашим сином, коли всі ваші сини такі горді?
— А чому тебе кінь не вбив?
— За що він має мене вбивати, коли я його
вичесав, дав їсти, вивів на прогулянку?
Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий
птах крилами вдарив, і питає.
— А що це у вас за дивний птах і чому не
співає?
— Не знаю,— відповідає цар.
— А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому
не дає. Вона сердита на когось, мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я
побачив, чи ти сумною народилася, чи тут такою стала.
Поглянула йому в очі і розквітла, як мак.
Взяв він води та ярої пшениці, відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав
примовляти.
— Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води,
з'їж зерна і заспівай.
З'їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав
пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж
вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина,
обняв його і сказав:
— Сину мій, це все ти дістав для мене, а
чому ти правди не сказав батькові?
— Не міг я, батьку. Мої брати, а твої
сини, забрали були в мене життя — зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і
мою наречену.
Прийшли брати, опустили перед батьком
голови, а він сказав.
— Бачите, які ви погані, свого рідного
брата вбили.
А вони почали тоді:
— Ми погані діти твої. Програли гроші і
себе в корчмі, а він здобув все і нас визволив. Нам соромно було повертатися
додому. Ми вбили його, бо думали, що так буде добре, а то і так не добре і так
не добре. Тепер, брате, роби з нами, що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед
тобою і перед людьми. Покарай нас.
— Ні,— відповів брат,— кара на вас впаде
без мене, а моя рука вас карати не буде,— і прогнав братів з батьківського
двору. Залишився він із батьком, молодою царівною та Золотим птахом, і кінь
Дурфекета є у них. Я сам бачив, бо заходив до них довідатися про те зло і
добро. Як мене вгощали, то бородою текло, а в роті сухо було. Це казка, а не
правда — вір не вір, не кажи, що брешу.
Немає коментарів:
Дописати коментар