Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і
був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка,
або дівчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого
князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь
свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То
змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є,— каже,— на світі такий чоловік,
щоб тебе подужав?
— Є,— каже,— такий — у Києві над
Дніпром... Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе,
а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою з Дніпрі, то я візьму та й
учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з
ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна і взяла собі те на думку й думає,
як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не
було ні душі,— тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще
як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця.
— От так і так,— каже,— у вас, тату, є в
Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через
старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з
неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він
за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися.
Написала так, прив'язала під крильцем
голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому,
на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ї та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш —
голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав
та й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно,
мою дитину!
А далі приманув до себе голубка, глядь, аж
під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото
зараз покликав до себе всю старшину.
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом
Кожум'якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не
образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до
нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері
зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них
спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою
бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож
тільки трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
— От так і так: прислав до тебе князь із
просьбою...
А він і не дивиться: розсердився, що через
них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його
благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши
голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся
старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті.
Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього
малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як
заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до
князя.
— Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок
смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою
добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи
миритися?
— Де вже мириться? Битися з тобою, з
іродом проклятим!
От і почали вони биться — аж земля гуде.
Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що
розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною
булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так
йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб
прохолодиться трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою
обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти
Кожум'яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його
булавою тільки луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри
скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж
захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять,
а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж
зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув
руками: «Слава тобі, господи!»
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну
і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу
і почало зваться те урочище в Києві, де він жив, Кожум'яками.
Немає коментарів:
Дописати коментар