Вмираючи, батько сказав
синові:
— Оце, сину, я вмираю
Якщо хочеш зберегти моє добро, то я тобі його покидаю, до того ще й допоможу
придбати. Роби в полі так, щоб нікому не казав першим „здрастуй”, їж хліб з
медом, а в свято одягай нові чоботи.
Сказав так і помер.
Син його так і робив. Ні
з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже
були на ногах, закидав на горище.
Пройшов деякий час і син
дожився до того, що вже не мав за що купувати ні мед ані чоботи.
— Ні, не гаразд! — міркує
він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.
Почав він раніше всіх
людей їздити в степ, та ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього
здоровкаються. Цілий день працює. Стомився, сяде їсти самий хліб з водою. Він
йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи,
почистить їх, одягне, і вони в нього, як нові. Через таку працю почало
господарство його прибувати.
І тоді син зрозумів
батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього
віталися, а не він до них, працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був
смачний, як із медом. А щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі,
але носити так, щоб вони були, як нові, завжди.
Немає коментарів:
Дописати коментар