Був багатий Марко і мав
сестру, котра змаленьку слаба була. Пролежала вона двадцять років, так, що ’ї
обходили. Не коло брата була вона, а далі від него, бо він не хотів дивитися на
її муку. Одного вечора прийшов до неї старий дід. Сидить на лавці і чує, хтось
пукає у вікно. І говорить хтось з-під вікна:
— Двоє народилося. Який
талан їм дати?
— Такий талан буде їм, що
будуть обоє вінчатися, — сказав у хаті старий. А тоді каже тій розслабленій: —
Вставай.
Вона йому:
— Я двадцять років не
встаю. Я не годна встати. А він каже їй:
— Попробуй. Ти встанеш.
І вона встала, а старий
вийшов з хати.
Пішла сестра до брата, до
Марка. Всі здивувалися.
— Чого ти прийшла? І як
ти прийшла, як була слаба? А вона говорить:
— У мене був дід і мене
оздоровив. Тої ночі запукав хтось у вікно і спитав, який талан дати тим, що тої
ночі народилися. А старий відповів, що вони обоє будуть ся вінчати, ті, що тої
ночі народилися.
А тої ночі народилася в
Марка дівчинка, а в жебрака на другім селі хлопчик, у діда жебрущого. Марко
подумав: «Якщо в дужчого ґазди народився хлопчик, то най буде, а якщо в
бідного, то я подумаю інакше». І віднайшов на другім селі хлопчика, у діда
жебрущого.
У бідного чоловіка. Саме
тої години його хлопчик уродився, що й Маркова дівчинка. То була зима. Поїхав
Марко до того діда жебрущого і каже йому:
— Дай мені цего хлопчика,
бо у вас і так є багато дітей, а в мене нема. Я його буду виховувати.
Дід подумав: «Як він
такий багатий, то дитину виховає». І дав йому. А він вивіз і кинув дитину у
фосу, у сніг.
А тою дорогого їхали
дехтярі з дехтем, почули крик у фосі. І забрали ту дитину з собою. А тоді був
такий порядок, що дехтярі мусіли йти до Марка, би позволив дехтем торгувати.
Вони приїхали на Маркове подвір’я, а Марко вчув плач дитини і каже:
— Відки ви взяли дитину?
— Ми найшли у фосі, в
снігови. Він і каже:
— Дайте мені ту дитину. Я
буду її годувати.
Вони погодилися і лишили дитину
йому. Марко не хотів дитину нищити, але й хотів її збутися, щоби дочка його не
вінчалася з жебраковим сином. Перетримав він дитину до весни, а навесні зробив
кошик, висмолив його файно, поклав там дитину і пустив на воду. Дитина пливла,
а там монахи з монастиря прали білизну. Вода була мілка, вони пішли в річку,
той кошик з дитиною забрали до монастиря і там хлопчика годували і вчили в
школі. Виріс він у них, і було йому вже десь п’ятнадцять-двадцять років. Був
дуже гарний і дуже файно співав.
Раз на великі свята
поз’їжджалися всі пани до монастиря на службу. І Марко приїхав. А той хлопець
був межи монахами найкращий. Маркови він дуже ся сподобав. І найкраще він
співав. Та не знав Марко, що то за хлопець. Після служби прийшов Марко в гості
в монастир і запитав:
— Чий це хлопець, такий
гарний?
Вони сказали, що найшли
його на воді, в кошику плив. А Марко собі подумав: «Це неминуче моє нещастя». І
сказав монахам:
— Я дам записку, аби він
відніс до мого двору.
І написав своїм у
записці: «Заки-м я приїду, аби ви його вбили». Іде він з тою запискою. По
дорозі здибав його старий дідо і питається:
— Де ти йдеш, молодий
хлопче? А він йому й каже:
— Несу листа до багатого
Марка. А дід каже:
— Дай я прочитаю.
Хлопець:
— Не можна розпечатувати,
бо мене будуть судити за це. Старий йому:
— Як я прочитаю, то вони
знати не будуть. Парубок дав йому лист, а дідо прочитав та й каже:
— Знаєш, що ти несеш? Ти
несеш собі смерть.
А це той самий дід, що
колись дав дітям талан, як народилися. І він написав у листі: «Щоб цей хлопець
з нашою дівчиною повінчався. Як я прийду, щоби ви вийшли з хлібом і сіллю мені
назустріч». І то так було, ніби це Марко написав.
Як він той лист приніс,
то вони всі не годні були на него надивитися. І Марчиха, і дочка. Прочитали, що
там було написано, і погодилися. Поженилися вони. Марко вертається, а вони обоє
з хлібом-сіллю виходять йому назустріч. Марко мусів ся погодити і сказав:
— Будеш моїм зятем. Але,
— говорить він, — я їхав через море і загубив золото. Як то золото дістанеш, аж
тоді будеш моїм зятем. Іди і принеси тото золото, що я загубив його на морю.
Він зібрався і йде. Але
йде вперед до Баби Яги. Вона каже йому:
— Тобі треба йти аж за
море. Там є така баба, що тебе порадить. Зібрався він та й іде. Сам не знає,
куди йому йти, але видить, що біда, що треба йти. Іде він дорогою, йде, здибає
чоловіка, що висить догори ногами. Але той живий, ще не вмер. Питає той
повісельник:
— Куди ти йдеш?
І він йому всю правду
сказав, куди іде. Той, що висить, каже:
— Запитаєш у тої баби і
за мене, чого я так довго вишу і не можу умерти?
Він йому:
— Запитаю.
Іде і приходить до ріки,
що не мож перейти. А там є перевізник. Каже хлопець:
— Перевези мене. А той
питає:
— Куди ти йдеш?
А він йому:
— Йду до баби за море.
Перевізник говорить:
— Запитай і за мене.
Відколи я вожу, то зміни не маю. Нема мене кому замінити.
Перевіз його перевізник.
І йшов він аж до моря. Прийшов до моря, а там риба-кит коло берега стоїть і
говорить до него:
— Куди ти йдеш? Він їй
каже:
— Йду до Баби Яги. Вона
його питає, риба:
— Чого ти йдеш до Баби
Яги?
Він їй оповів усе своє
горе та й каже:
— Нема кому перевезти
мене. Вона каже, та риба-кит:
— Я тебе перевезу. А ти
запитаєш і про мою біду. Дивися, я не можу ні згинути, ні жити. Би-с запитався
її, доки я буду ще так бідити.
І перевезла його риба-кит
на другий бік.
Допитався він до Баби
Яги. Вона була дома. Хлопець розпитав її усе, що треба було. Вона йому й каже:
— Я сего всього не знаю,
що ти мені розказав. Зараз прийде мій чоловік. Я буду його питатися, а ти би
добре слухав. Сховайся так, аби він тебе не найшов, і будеш слухати, що я буду
його питатися.
Приходить її чоловік. І
каже:
— Тут хтось є. Чути чужу
людину. Вона йому каже:
— Ходиш всюди, нанюхався
всякого і за тобою то все тягнеться. А він їй не довіряє. І чухається в голову.
Вона йому:
— Клади свою голову на
мої коліна.
Щось вона там перебирає,
в його чупрі, і каже:
— Ти знаєш, що мені ся
снило? Мені снилося, що десь там риба є, що не здихає й не жиє.
А він їй каже:
— Я знаю, чого вона не
здихає й не жиє. Бо багатий Марко зробив зо мною договір: я йому дав багато
золота, а він має мені служити. Але він мене обманув і мені печаті з крови не
дав. А я подумав, що недобре вийшло, відобрав у него гроші серед моря і кинув у
воду. А та риба-кит їх з’їла... І говорить далі Баби Яги чоловік:
— ...Якби хто взяв дрючок
і тоту рибу-кит ударив по голові, вона би то золото зсередини викинула.
Жінка шпортає йому в
голові, а він їй говорить. А хлопець ту розмову чує. Обзивається знов Яга до
свого чоловіка:
— Я мала такий сон, що
десь чоловік довго, роками, перевозить через річку і нема йому зміни.
Чоловік Яги говорить:
— Якби хто взяв у него
весло, то він би ся збув свого перевозу. А Баба Яга далі каже свому чоловікови:
— Я мала такий сон: десь
я йду, дивлюся, висить чоловік догори ногами.
Говорить чоловік до Яги:
— Я знаю того чоловіка.
Він вже своє відвисів. Я його повісив за хитрість — хотів мене перехитрити.
Якби хто-небудь по тім його шнурку добре вдарив, він би втік...
І далі:
— ...Ти мені так багато
наговорила, що мені вже запізно на роботу йти.
Та й пішов на свою
роботу. Лиш вітер повіяв за ним. Вона й каже парубкови:
— Виходи, чоловік вже
пішов. Ти добре, — каже, — вислухав, що він говорив? Аби ти так усе зробив, як
чув.
Подякував він Бабі Язі,
приходить на берег — риба чекає.
— Ти довідався про мою
біду?
— Я тобі скажу, але
перевези мене. Вона його перевезла та й каже:
— Ну, кажи мені, що вона
тобі говорила.
А в него була велика
палиця, що він ішов з нею лісами й лугами. І каже він до риби:
— Зараз я тобі всю правду
скажу.
Як підняв він ту палицю
та як свиснув її по голові — вона то все, що з’їла, на берег викинула з себе. А
сама йому подякувала й каже:
— Отепер я піду в воду.
А того золота було дуже
багато, на цілий віз. Іде він далі. Приходить до річки, до перевозу. Питає його
перевізник:
— Чи ти говорив за мене?
— Перевези мене, — каже
хлопець, — тоді скажу. Той перевіз його, а він йому:
— Я буду їхати зі своїм
татом за золотом. Аби ти дав йому весло. Як даш йому весло, то збудешся свої
вічної роботи.
Іде він далі, приходить
до повісельника. Той питає:
— Говорив за мене?
— Говорив, — каже
хлопець.
— А що вона казала?
— Зараз будеш видіти.
Та як ударить палицею по
мотузці, а повісельник упав і зачав тікати. І все кричить:
— Дякую, дякую, дякую!..
Приходить він додому і
каже багатому Маркови:
— Є ваше золото. Берім
коні, їдьмо за золотом. Марко каже:
— А як не буде? Тоді ми з
фірманом тебе уб’ємо.
Та й поїхали за золотом.
Перевезли їх поромом, приїхали вони до моря, зібрали золото, привезли до річки,
до перевозу. Сіли спочивати. Марко такий веселий і задоволений — і золотом, і
зятем задоволений. З того всього захотілося йому проїхатися на човні. Марко не
знав, що йому не можна брати весло в руки. Перевізник дав йому весло, він ся
втішив. А як сів, то сидіння так і приросло до Марка. Перевізник пішов додому,
а Марко лишився за перевізника, возить людей і сам себе.
А вони взяли золото і
поїхали додому. Маркова жінка і її дочка, жінка молодого жебракового сина, дуже
втішилися золотом. Зробили великий баль. І не було кухаря. А я нагодився і
наймився в них за кухаря. Але нічого не вмів варити, лише один джур. А той джур
збіг. Я як настрашився, то аж до Копачинець добіг.
Немає коментарів:
Дописати коментар