Умираючи, батько сказав
синові:
— Оце, сину, я вмираю.
Якщо хочеш зберегти це добро, що я тобі залишаю, і до того ще й придбати, то
роби в полі так, щоб нікому не казав першим «добридень», їж хліб із медом, а у
свято одягай нові чоботи.
Сказав це і помер. Син
так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб із медом, а у свято носив нові
чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.
Минув деякий час, і син
дожився до того, що вже не мав за що купувати ні мед, ні чоботи.
— Ні, негаразд! — міркує
він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.
Почав він раніше за всіх
людей їздити в степ, та ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього
вітаються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб із водою. Він
йому здається солодким, як із медом. А в неділю дістане з горища чоботи,
почистить їх, одягне, вони в нього як нові. Через таку працю почало
господарство його прибувати.
І тоді тільки зрозумів
син батьківський заповіт: що треба раніше за всіх бути в полі, щоб люди до
нього віталися, а не він до них, працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб
був смачний, як із медом. А щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи, хоч і
старі, але чистити, щоб вони були як нові завжди.
Немає коментарів:
Дописати коментар