В одному селі жив колись
багатий чоловік на ім’я Марко. Жив собі Марко, господарював і в гості бога
чекав.
Одного зимового дня
приходить до нього бідний чоловік і проситься на ніч. Марко думав і так, і сяк,
а все ж таки вирішив дати прихисток бідняку на одну ніч. Покликав своїх
наймитів та й наказав:
— Візьміть соломи та
киньте в комірчину, де буде ночувати цей чоловік. А самі сидіть поряд та
глядіть, щоб нічого цей незнайомець не поцупив!
От бідняк, коли надворі
стемніло, ліг спати. А наймити й собі стали мудрувати, як же і їм поспати вночі
і хазяйського добра не проґавити. Раптом із щілини дверей комірчини, в якій
спав незнайомець, вони побачили дивне світло та й голоси якісь почули. Спочатку
наймити злякались, а далі тихенько кинулись до дверей і стали слухати:
— Господи, в сусідньому
селі в одної бідної жінки народилося двоє дітей. Яку долю ти їм напророчиш?
— Одне дитя помре, не
доживши й до ранку, а друге споживе все Маркове багатство, — тихо промовив
Господь.
Зрозуміла сторожа, кого
насправді вони стережуть і дуже злякались. Довго сперечались, чи повідомити про
почуте хазяїна, чи не варто. Вранці, коли гість попрощавшись пішов собі, впали
вони в ноги Маркові і розповіли про нічне видіння.
Кинувся Марко по сусідніх
селах шукати жінку, яка цієї ночі народила двійню. Бо ж наймити почули лише
кінець розмови, тому вони й не знали в якому селі народились малята.
Побувавши не в одному
селі, знайшов Марко бідну жінку, в якої щойно померло одне з новонароджених
дітей, а другого їй нічим було нагодувати. Дуже зрадів Марко, запропонував
жінці грошей за дитину і викупив її, пообіцявши, що дитина ні в чому не буде
мати потреби і буде йому за рідного сина.
Насправді він думав лише
про те, як зжити маля зі світу. Як надумав, то так і зробив. Викинув маля в
кучугуру снігу, сподіваючись, що воно замерзне і помре, поки його хтось
побачить. Так би воно й трапилось, та їхали незабаром цигани цією дорогою.
Помітили маля, підібрали його. Заїхали в село, де жив Марко, та й давай всім
розповідати про свою знахідку.
Коли дізнавсь Марко, що
хлопчик не вмер, то знову почав думати як його згубити. Відправив наймита до
циган з грошима і наказав:
— Що хочеш роби, говори,
а без хлопця не приходь!
Як отримав Марко те, що
хотів, то посадив дитя в бочку, засмолив її і викинув у річку, в тому місце, де
була стрімка течія.
Цілу ніч пливла бочка
річкою, а вранці її побачили три монашки, які саме прали біля річки. Витягли
вони бочку на берег і, почувши дитячий плач, розбили її, забрали малюка в
монастир, де вони жили.
Люди ж, почувши про таку
дивну знахідку, стали приходити до монастиря, щоб побачити дитя, яке вони
вважали святим. І монастир став процвітати, з’явились гроші на його ремонт і
утримання.
Почув про це чудо й Марко
через кілька років, і знову вирішив цей жадібний чоловік знищити хлопчика, хоча
вже мав і власну дочку. Та тільки цього разу вже ніхто не погодився продати
йому хлопця.
Повернувся він додому.
Думав вдень і вночі, як вбити хлопця і нарешті надумав. Дочекався Марко, коли
хлопець виріс, став дорослим, і приїхав знову в монастир. Тільки цього разу він
вирішив діяти хитріше. Запропонував хлопцеві одружитися з його красунею-дочкою.
Сам вдав себе за дуже хворого, відправив хлопця до себе додому з листом, в
якому наказав своїм повіреним негайно його вбити.
Хлопець, ідучи до Марка,
стомився, приліг і заснув. Саме в цей момент з’явились біля нього ангели і
замінили лист, який написав Марко, на інший, в якому наказувалося негайно
відгуляти весілля цього хлопця з його дочкою.
Через кілька днів
приїжджає Марко додому і застає щасливу дочку, а поряд з нею хлопця, якого
сподівався вже ніколи не побачить. В цей момент не витримало зле серце Марка і
він одразу вмер. А його дочка разом з чоловіком жили довго і щасливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар