На краю села жила бабуся,
така вже старенька, що майже нічого вже не робила. А так склалася доля, що
діток своїх не мала. Сусіди та родичі трохи допомагали, то у неї щось і вродило
на городі — перезимувати можна.
Аж ось хтось постукав у
її двері осіннього вечора. Відкрила. Стоїть на порозі смерть.
— Прийшла за тобою, —
каже.
— Чому за мною? —
здивувалась бабуся. — Я добре себе почуваю.
Стала пояснювати смерть,
що і хата її ось-ось розвалиться, і тин геть похилився. Краще вже померти, ніж
так жити.
— Але ж у мене харчів
вистачить на всю зиму. Приходь весною, — каже бабуся.
— Домовились.
А так повелося, що
проїжджі завжди зупинялись у бабусі, бо місця в її старенькій хатинці було
багато. І цієї зими було їх досить. Знала бабуся, що смерть за нею весною
прийде, то вже частувала гостей всім, що було у неї. Щедрість бабусина всіх
вражала. Ніхто не поїхав від неї, щоб не допоміг. Хто хатинку поремонтував, хто
тин полагодив. А рано весною прибрали все в дворі, навіть квіти посадили.
Прийшла в село смерть.
Нічого не розуміє. Не може знайти бабусину хату. Шукала-шукала, та й пішла
геть.
А бабуся і досі живе.
Немає коментарів:
Дописати коментар