Жили собі
чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. От чоловік пішов і роздобув десь
мішок зерна та й каже жінці:
– Оце піду
у млин молоти.
Та й пішов.
Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер.
Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном,
побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити.
Вирішили позивати Вітра.
Пішов дід
позивати Вітра, знайшов його та й каже:
– Коли ти
мос борошно розсипав, то тепер скажи, що його робити, що тепер я сиджу
голодний.
Вітер і каже:
– Не
журися, діду! Ось на тобі барило, та тільки як вийдеш у поле, так не кажи
«барило, барило, розсипся», бо буде тобі велике горе. А як прийдеш додому, тоді
й скажи, буде в тебе все тоді.
Вийшов дід од
Вітру та й думає: «Нащо він дав мені це барило? Що ж мені з його за толк? А
давай скажу «барило, барило, розсипся». Сказав. Барило взяло та й розсипалося.
Розсипалося барило, і дід перелякався: утворилася перед дідом хороша хатка з
усадьбою й ставком. Дід зрадів та й швидче: «Барило, барило, зсипся». Барило
зсипалося. Він узяв його на плечі та й пішов далі.
Іде та й іде,
надворі вже поночіє, а додому ще далеко. Дивиться, коли стоїть хата маленька,
заходить туди, коли там живе сама баба. Він упросивсь до неї переночувати. Баба
його пустила. Лягать стали. От пін і каже:
– Оце ж,
бабусю, я кладу барило, так ви ж не кажіть «барило, барило, розсипся», а то
буде вам багато горя.
– Та нащо б
я його займала?! Кладіть.
Ліг той чоловік
та й заснув. Баба підслухала, що він снить, нишком підійшла до барила та й
каже:
– Барило,
барило, розсипся!
Барило
розсипалось, і перед нею зробилась та сама усадьба, що і перед дідом.
– Ага, –
каже баба, – підожди ж, я тебе обдурю.
Звеліла вона
тому барилові зсипатись, взяла та й заховала його у свою скриню, а замість його
поклала своє барило.
От вранці встав
той чоловік, взяв своє барило та й пішов додому. Приходить додому та й каже:
– Ану лиш,
жінко, іди скликай сусідів дивитись на диво.
– Та яке ж
там диво? – жінка каже. – Може, там ще нічого й не буде, а ти скликати.
– Та кажу ж
тобі – скликай, бо я ходив Вітра позивати, так Вітер мені дав таке барило, що
як звелю я йому розсипатись, то ми будемо иайбагатші.
Пішла жінка
поскликала сусідів. Насходилось повна хата. От чоловік тоді і каже:
– Барило,
барило, розсипся! Барило не розсипається. Він знову:
– Барило,
барило, розсипся!
Не розсипається.
Він втретє – і знов нічого. Здивувався чоловік: «Що за оказія! Одурив мене
Вітер. Піду знову позивати Вітра».
Пішов, найшов
Вітра та й каже:
– Що ж ти
мене одурив: дав таке барило, що з його нічого не вийшло. Давай мені що-небудь
таке, щоб було мені з чого жити.
Вітер і каже:
– Та й
дурний же ти, діду. Я ж тобі казав, як вийдеш у поле, то не кажи: «Барило,
барило, розсипся». Ну, добре, – каже Вітер, – на тобі шматок полотна, тільки
знову, як вийдеш у поле, не кажи: «Шматок, шматок, розкотися». А скажеш тоді,
як прийдеш додому.
– Та ні, –
каже дід, – цей раз вже не скажу.
Взяв той шматок
та й пішов додому. Вийшов у поле та й думає: «А дай лишень скажу «шматок,
шматок, розкотися», – що воно тут буде?»
Сказав «шматок,
шматок, розкотися». Як тільки він це сказав, перед ним стали всякі лавки з усякою
всячиною. Дід зрадів:
– Аж оце
буде диво сусідам! Як прийду додому, так ще більше наскликаю, чим учора.
Звелів він тому
шматкові скотитися, взяв під плече та й пішов додому.
Іде та й іде,
вже стало над вечір хилитися, а додому ще далеко. «Що це, – дума дід, – за
оказія така. Не хотілось мені заходити ночувати з шматком полотна, а
прийдеться».
Мусив дід знову
заходити до тії баби ночувати. Увійшов у хату та й каже:
– Оце,
бабусю, як я ляжу спати, то ви не кажіть «шматок, шматок, розкотися».
– Та нащо б
я його казала.
Тільки той
чоловік заснув, а баба до шматка та й каже тихенько:
– Шматок,
шматок, розкотися!
Тільки та баба
сказала, як перед нею стали багаті лавки з усякою всячиною. Каже баба:
– Знов я
тебе одурю, чоловіче!
Звеліла тому
шматкові скотитися, заховала його мерщій в скриню, а натомість поклала свій.
От уранці встав
той чоловік, взяв свій шматок та й спішить додому. Прийшов, а баба вже й не
радіє тому, що приніс од Вітру шматок полотна, думає, що вп'ять буде таке, як з
барилом. А чоловік їй велить іти скликати сусідів знову. Баба довго не хотіла,
а потім таки пішла, наскликала сусідів, посходились люди в хату і ждуть, що
буде. А чоловік виніс шматок полотна та й каже:
– Ану,
дивіться, що воно буде, як скажу «шматок, шматок, розкотися».
Сказав він раз –
лежить шматок, сказав удруге – лежить шматок.
– Тьфу, –
каже дід, – і що воно за оказія, що Вітер мене дурить та й дурить. Піду ще раз
Вітра позивати.
Пішов у поле,
знайшов Вітра та й каже:
– Дав ти
мені барило, дав ти мені шматок полотна, а нічого й досі в мене немає, який був
бідний, такий і єсть. Тільки жінка ще дужче лає, що пропав наш клунок борошна.
– Ну,
нічого, – каже Вітер, – я твоєму горю поможу. На тобі цю корову, тільки як
ітимеш додому, то не кажи «корово, корово, розложися», а потім не заходь до тії
баби ночувати, що ті рази заходив.
– Е, ні, –
каже дід. – Далебі не зайду за цим разом ночувати до баби, поведу корову прямо
додому.
Вивів ту корову
у поле та й каже;
– Що він
мені дав цю корову?! Годувати в мене нічим, що я з нею буду робити? А дай
лишень скажу «корово, корово, розложися».
Не встиг він те
сказати, як перед ним утворився панський двір з розкішними хоромами.
– Аж оце, –
каже дід, – зроблюся я паном. Таки Вітер не збрехав!
Звелів він тій
корові зложитись, налигав її та й іде далі.
Іде та й іде,
іде та й іде, а надворі вже й ніч наступає, а хати того чоловіка ще й не видно.
Думає: «Що ж його робити? Зайти до баби ночувати, так коли б ще не одурила. Іти
ж додому – боюся, щоб часом не напали розбишаки та й не одняли корови моєї.
Мабуть, таки зайду до баби та заночую».
Зайшов до баби у
двір, прив'язав корову до ясел там, де стоїть і бабина корова, а сам пішов у
хату до баби проситись переночувати та й каже:
– Ото,
бабо, поставив я коло ясел корову, так ви не йдіть де неї і не кажіть «корово,
корово, розложися».
– Та ні, –
каже баба, – нащо б я казала.
Ліг той чоловік
спати. Тільки він заснув, а баба нишком вийшла з хати та й каже:
– Корово,
корово, розложися!
Корова
розложилася. Гляне баба – аж перед нею стоїть панський будинок. Баба зраділа та
мерщій звеліла тій корові зложитися. Одв'язала ту корову, одвела в свою
загороду та й заховала, а свою корову такої ж масті поставила до ясел. Увійшла
нишком в хату та й лягла собі спати.
Прокинувся той
чоловік уранці, дивиться: баба ще спить. «Ну, – думає, – не ходила ще баба до
корови. Піду ж я мерщій налигаю та буду йти додому». Взяв корову та й спішить
додому. «Аж оце, – думає, – здивую всіх сусідів». Прийшов він додому та мерщій
на жінку гукає:
– А йди,
лишень, жінко, скликай сусідів, нехай подивляться, чим мені Вітер заплатив за
клунок борошна.
Жінка сердиться
та лає його, що він і сам не робить, і їй заважа. А він все-таки велить їй скликати
сусідів.
Скликала жінка
сусід, насходилась повна хата. Як посходились люди, тоді той чоловік увів
корову та й каже:
– Корово,
корово, розложися!
Сказав він раз,
сказав удруге – стоїть корова, як і була.
– Ні, видко
таки Вітер хоче мене обдурити, – каже дід. Одвів ту корову в загороду та й
зажурився: «Що його робити?
Корова є –
годувати нічим. Піду знову Вітра позивати». Пішов він у поле, найшов Вітра та
її каже:
– Ну, це
вже як хоч, а я буду тебе позивати.
– Оце! –
каже Вітер. – Хіба я тобі й досі не заплатив за той клунок борошна?
– Та чим же
ти мені заплатив? – каже дід. – Барилом чи шматком полотна? Усе те, що ти мені
казав – брехня.
– Ну, –
каже Вітер, – оце останній раз даю тобі торбу. Щоб ти до мене більше не
приходив. Бери оцю торбу, та як вийдеш у поле, то не кажи, що «два з торби», бо
буде тобі багато горя.
– Та цур
йому! Я на неї і дивитись не буду, поки додому не донесу.
Взяв він ту
торбу та й пішов додому. Вийшов у поле та й каже: «А дай лишень я скажу «два з
торби».
Не вспів він це
сказати, як з торби вискочило якихсь два чоловіки і почали його бити. Як дід не
кричав, як не просив їх – не перестають вони бити. От він і думає: «А давай я
гукну «два в торбу». Чи не послухають мене?»
Не вспів він це
сказати, як ті два вскочили в торбу. Взяв він тоді ту торбу та й пішов додому.
Як чоловік не
спішив, щоб завидна додому дійти – не вдалось. Прийшлось знов заходити до баби
ночувати. Зайшов він до баби в хату та й каже:
– Оце,
бабо, я ще раз у вас переночую. Сам я ляжу коло припічка, а торба моя нехай висить
отут на кілочку.
– Про мене,
– каже баба, – нехай і там висить.
– Тільки ви
вже, бабо, ції торби не займайте, не кажіть, що «два з торби».
– Та нащо
мені це казать?
Полягали вони
спати. Той чоловік заснув, а баба почула, що він спить, та встала тихесенько та
мерщий до торби та й каже:
– Два з
торби!
Не вспіла вона
це сказати, як вискочило два з торби та й почали тій бабі під боки давати. Як
та баба не просила, щоб вони перестали її бити – не слухають. Баба вже й
кричала б, то боїться, щоб той чоловік не почув, а вони все її б'ють та
вимагають, щоб вона повернула все те, що забрала в того чоловіка. І божиться
баба, і хреститься, що не брала, а вони як припечуть, припечуть! Думає баба:
«Ну що ж, признаюсь».
Пішла принесла
їм шматок полотна, барило, корову привела, а вони все б'ють, все б'ють. То баба
стогнала, а то давай вже кричати. Як стала кричати, то й збудила того чоловіка.
Він як схватився, що таке? Аж дивиться: два з торби б'ють бабу. Глядь – коли
тут і корова його стоїть, і барило, і шматок полотна – все, що Вітер йому
давав.
Він тоді як
крикне:
– Два в
торбу!
Вскочили ті два
в торбу. Взяв чоловік торбу на плечі, забрав те полотно, барило, корову, що
Вітер йому дав, та й пішов додому.
Прийшов додому
та й пішов сам сусідів скликати. Зійшлось сусідів повен двір. Тоді він і каже:
– Ану,
барило, розсипся!
Як розсипалось
те барило, як стала перед людьми багата усадьба. Дивуються сусіди та завидують.
А далі чоловік і каже.
– Шматок,
шматок, розкотися!
Як розкотився
той шматок, так і понабиралися десь лавки з усяким добром. А як сказав:
– Корово,
корово, розложися! – Так і утворились панські хороми.
У людей очі так
і розбігаються. Як зашамоталися люди та давай тягти в кишені, хто що попав.
Бачить дід, що біда, та й каже:
– Два з
торби!
Як вискочило два
з торби, як пішли тих сусідів розганяти та набране одбирати. Били всіх сусідів,
скільки хотіли, а цей чоловік стоїть та тільки сміється. Потім і каже:
– Два в
торбу!
Вскочили ті два
у торбу, а сусіди порозбігалися, хто куди попав.
– Ну, –
каже, – жінко! Ходив Вітра позивати та й випозивав. Поживемо тепер і ми так, як
хотіли!
І стали вони
жить та поживать.
Немає коментарів:
Дописати коментар