В однім селі жила баба,
сама-самітна. Взяла вона курмеї в руки та й пішла до лісу по дрова. Набрала
дров, нав’язала в курмеї, поклала на плечі. Оден кінець дров на плечах, а
другий ззаду везеться за нею. Іде вона з гори, везе ті дрова, і нараз її щось
сперло. Баба обглянулася назад, чи хтось її не тримає — нема нікого. Тягне вона
далі. Знов її спирає щось. Вона зверла в’язку з плеч, дивиться, чи щось не
зачіпає її по дорозі. Ні, дорога вільна. Взяла в’язку на плече та й везе далі.
Аж тут нараз підбігає до неї якийсь чоловік.
— Ану дай мені в’язку, я
тобі поможу нести. Несе той чоловік в’язку, несе. Та й питається баби:
— Де твоя хата? А баба
каже:
— Ади, генде видко вже
мою хату.
Доніс чоловік ті дрова,
вер перед хати. Та й увійшли обоє з бабою в хату. Баба пішла до печі поратися,
а той чоловік сів на лавицю.
А це було вже перед вечором.
Баба зварила їсти, сіли вони обоє та й попоїли.
Баба полізла на піч, а
той чоловік витяг з-за ременя люльку, десь до сто сантиметрів задовгу. Набив
тютюну, витяг кресало та й кремінь. Та й губку. Запалив фест *кавалок
губки, забив у люльку та й зачав курити. Накурив повну хату диму, що баби на
печі й не видко.
Баба каже:
— Пішов би ти до дідька з
твоїми димами, я світу не вижу. А він каже:
— Я дідько й є.
Але баба подумала, що він
то на жарт сказав. Закрилася баба на печі клу́нтям * та й до рана
мучиться, не спить. Бо той цілу ніч курить.
Розвидлося надворі, баба
каже до чоловіка, що сидить на лавиці:
— Ти чого, дідьку старий,
не спав сеї ночі? А він каже:
— Я ніколи вночі не сплю,
відколи я на ногах.
Бабі дало дуже
джє́ху *. Та й думає вона: «Як цего дідька з хати збути?»
Вийшла баба надвір, а той
за нею. Та й стали говорити. Каже баба цему чоловікови:
— Іди собі геть, відки
прийшов, бо я йду від хати.
А він нічого не каже. Іде
сусідня жінка попри них обох.
— Ей кумо, поздоровляю
вас із чоловіком!
— Та йдіть геть, кумо, я
не хочу ніяких чоловіків, я вже старша жінка.
— Нічого, нічого, кумо,
дай Боже, аби кожний мав пару. Аби мала пару й та, що в корчі.
А то, знаєте, лиш гадина
в корчі сидить.
Та й пішла та кума. А цей
чоловік каже бабі:
— Я хочу з тобою укупі
жити.
— Забирайся мені геть від
хати, іди собі до дідька, аби я тебе не виділа, — каже баба. А він каже:
— Полюбиш, полюбиш мене,
як я принесу тобі золоті кугутки́ * від царської дочки.
— А ти як можеш узяти від
неї золоті кугутки, як вона в царських палатах сидить?
— Як вона буде спати, я
тоді в неї здійму.
— А ти як до неї
доберешся, як там варта?
— Я вночі прийду, мене
ніхто не буде видіти.
Здоймився він у повітря і
полетів просто в царські палати. Дочка саме тоді спала в палаті. Хохнув він на
ню ротом, аби вона ще твердіше заснула. Здіймив з неї золоті кугутки та й
перстені, затис у жменю та й летом до баби.
— Маєш, бабо, подарунок
від мене, лиш жий зо мною. А баба каже:
— Нащо мені цего? Я стара
до цего. А той розлютися:
— Хоч-не-хоч, а жити з
тобою я буду. Баба й собі розлютилася та й каже йому:
— Якщо ти убереш через
голову штани, то я тоді буду з тобою жити. Чорт (а то був таки чорт) стяг з
себе штани та й тягне їх на себе почерез голову, тягне — то нікуди не йде. Чорт
розлютився та й каже бабі:
— Ну, я твоє завдання не
міг виконати. Я від тебе відійду, але не надовго.
Та й чорт щез. Баба
залишилася сама вдома. Зраділа, що збулася чорта з хати. Та й жиє собі та й все
думає: «Десь прийде моя біда знов». Думала, думала та вже й призабула про свого
чорта.
Пройшов рік. Баба йде
знов у ліс по дрова. Набрала в’язку дров, зав’язала курмеями та й не годна
відорвати її від землі. Лишила ті дрова та й втекла до хати. Та й пішла собі в
опліт * взяти сіна козі.
Набрала і не може то сіно
понести до хати. Дуже тяжкою вагою їй то стало. Взяла козу з хліва та й повела
до того сіна, аби коза там їла, бо вона голодна. Коза їсть то сіно, їсть. Та й
з’їла весь той оденок *. Та й стала та коза така велика, як гора. Баба
дуже напудилася та й втекла в хату. Подивилася, а в хаті всі стіни обмуровані
залізом.
Великої шкоди завдає чорт
бабі. Баба побігла до свеї куми на пораду.
— Порадь мене, кумочко,
що маю робити. У мене в хаті запанував чорт. Отой «чоловік», що ти казала, як
ішла попри нас. Ти казала: «Щоби бог дав пару і тій, що в корчі». А то не
чоловік, то чорт, — каже баба кумі свої.
Каже кума:
— О, як так, то велика
біда в тебе. Мусиш піти до цигана. Циган мудрий чоловік, порадить тебе, як маєш
робити.
Пішла баба до цигана, все
розповіла йому про свою біду. Та й каже циган бабі:
— Що мені дасте, як я
вижену чорта з вашої хати?
— Дам тобі золоті кугутки
й перстені з самої царської дочки. Дуже втішився циган, що такі дорогі річи
буде мати.
— Ідіть до хати, а я
ввечір до вас прийду.
Наробив циган у свої
кузні сильних ланців, зробив молот важкий, то все взяв на плечі та й іде до
бабиної хати. Увійшов, вер серед хати молот, ланци та й сказав бабі:
— Ви мусите піти
проживати в іншу хату. Ідіть собі, до кого хочете, бо я мушу бути у вашій хаті
сам.
Пішла собі баба до свеї
куми. Питається кума в баби:
— А що, ви були в цигана?
— Була, була. І він є вже
в мої хаті. І сказав, щоби я переховувалася в іншій хаті.
— Нічого, нічого, —
сказала кума, — будете в мене, скільки треба.
Сидить циган у бабиній
хаті та й ночує там. Аж тут нараз опівночі страшна буря завелася. Чує циган
великий тупіт на бабиному подвір’ю. Нараз отворяються двері і входить страшний
чоловік.
— Що дієш, чоловіче? —
спитав цигана.
— Та, ади, не видиш?
Ланци кую. А циган таки ланци перебирав.
— Що думаєш робити з цими
ланцами?
— Казала мені ця домашня
баба, що мала чоловіка. Але той чоловік хати не тримається. А вона рада би з
ним жити. Мушу я того чоловіка зв’язати ланцами. Щоб він тримався хати. Вона
мені за це повбіцяла золото дати.
Чорт сказав:
— То я її чоловік. Куй
мене.
Циган обперезав чорта
ланцами від ніг до голови, взяв великий штифт, забив молотом серед хати в
землю, прив’язав до того штифта чорта та й закляв:
— Щоб ти цеї хати не
попустився, поки тут не здохнеш.
А сам вийшов з хати,
обмастив знадвір’я глиною вікна, запрутив двері та й пішов до тої куми, що в
неї баба пересиджувала. І сказав бабі:
— Не журіться, я вже
чорта закував навіки. Лиш ви мусите ту хату свою покинути навраз. Бо коли
будете відвідувати свою хату, то погинете.
— Добре, — сказала баба
циганови, — я пережию де-небудь.
— Давайте мені плату, —
сказав циган.
Баба витягає з пазухи
хустину, розв’язує та й подає циганови кугутки та й перстені. Циган бере в
руки, і прикувалися ті кугутки та й перстені циганови до рук, що циган не годен
руки підоймити. Йойкнув циган:
— Що це мені сталося?! Я
вже не зароблю на кавалок хліба, не зможу дітей своїх прогодувати.
Та й пішов циган до хати
плачучи. Вийшла з хати циганова жінка, подивилася на чоловіка свого, а чоловік
руки тягне землею, не годен їх підоймити. Питається жінка в цигана:
— Що з тобою сталося?
І він геть усе їй
розказав, як то було. А жінка йому на то сказала:
— Аби ніколи не тішився
чужим золотом, бо чуже золото очима вилазить.
Немає коментарів:
Дописати коментар