Жив собі, був собі дід. І
була у нього дуже розумна баба. Та така розумна, що одного разу надоїло їй
життя на землі і вона вирішила полізти на небо. От баба каже дідові:
— Давай, діду, виростимо
горошину та таку, щоб ти по ній виліз сам на небо і виніс мене у мішку.
А в їхній хаті підлоги не
було, а був мазаний діл. Розкопали вони його і посадили горошину. Почали за нею
доглядати, поливати. Виросла горошина до стелі, то баба заставила діда
прорубати стелю. І продовжували вони її поливать і доглядать. Рослина доросла
аж до солом’яної покрівлі. Тоді баба діда заставила роздерти кулики. А горошину
знов поливають. І ось нарешті виросла вона аж до неба.
Тоді дід бабу вкинув у
полотняний мішок, закинув його за спину, а кінці мішка взяв у зуби і почав
лізти по горошині на небо. Трохи підліз, а баба з мішка питається:
— Чи скоро небо?
А в діда рот зайнятий,
сказати не може, тільки
— Гу, гу.
А від того, що баба була
дуже розумна, то почала кричать на діда:
— Діду, скоро небо?
І так декілька разів
підряд. Тоді дід розсердився, як крикне:
— Скоро!
Мішок із зубів випав,
баба впала на землю і вбилася.
А дід сам виліз на небо
та там прижився. Став жить-поживать і горя не знать без розумної баби.
Немає коментарів:
Дописати коментар