Був цар. Мав сина, і син ішов у другу державу
сватати, У другій державі була дівка. Цар прийшов там із своїм сином, а дівка з
них висміялася. Старий цар вернувся й дуже розжаловався, що з нього так у
другій державі висміялася дівка. Він нікому не казав нич три дні, а в три дні
говорить:
— Хлопці, солдати! Я ходив, — повідає, — з
сином у другу державу свататися, а вона з мого сина висміялася. Що мусим робити?
А іден двадцятьчотирирічний солдат каже:
— Я висміюся з неї. Будете видіти.
Цар закликав його у файну кімнату й звідає:
— Ти можеш це зробити?
— Можу. Напишіть їй таке: «Ти висміялася з
мого сина, а з тебе висміється мій простий солдат.»
— Добре.
І цар написав листа. А цар збудував такий
будинок, щоби дочка не йшла надвір, аби ходила ліфтом горі-долі. І зробили
ліфт. А там би, в тому домі, вона мала танцювати, гуляти. І ще треба було їй
таку машину мати, аби та машина грала.
А цей солдат готовий:
— Я вже йду.
Цар дає йому документи, які треба, дає гроші,
кілько треба, і він позбирався й пішов у ту державу. Прийшов солдат там і
ходить по державі, позирає. Нікого не знає, нікого не спізнає. Позирає, ідуть
люди в їдальню. І він туди пішов. Дивиться, а іден чоловік ходить, не їсть, не
п’є, ні нич. Ходить і позирає. А солдат його кличе:
— Ходи сюди.
Зайняли вони стіл у тій їдальні, принесли їм
їсти, пити. Їли вони. І звідається солдат:
— Нема нічо’ туй нового?
— Туй, — розказує, — нового доста. В нашого
царя є дочка, а з другої держави приходив цар її сватати. Вна з нього
висміялася, не схотіла його, А той цар написав: «Ти висміялася з мого сина, а з
тебе висміється мій простий солдат.» Та й, — продовжує, — теперка роблять
великий будинок, з ліфтом, аби вона ходила ліфтом, аби надвір не йшла нич, А
теперка ще дали таку машину, аби грала.
А солдат звідається:
— А ти міг би мені показати, де цех, в котому
ту машину роблять?
— Можу,
І він пішов йому показувати, айбо то вже була
четверта година, люди пішли з роботи домі й прикрили цех. Цех уже закритий. Той
обіцяє:
— Завтра.
— Добре,
— А ти ходи до мене,
І він пішов до нього. І прихватив він
фляшечку та закурити старому вітцю, Прийшли вони, а син каже вітцю: — Се мій
друг, з яким ми були у армії. А він ніколи його й не видів.
Посідали вечеряти, випили по чарочці,
закурили. І переночував він там, а раненько позбирався і йде. Прийшов у той
цех. У нього є підроблений пропуск. Зайшов усередину й звідає:
— Котрий майстер од тої машини, яку зробили
царівні, аби вона танцьовала?
— Туй є майстер.
— Ви, — питає, — майстер до сеї машини?
— Я.
— Можете ви так зробити, аби та машина була
готова не тепер, а пізніще?
— Чо’ ніт? Можу.
— А кілько та машина коштує?
— Тілько й тілько.
— Я вам дам половину тих грошей, а ви зробіть
у машині місце й для мене.
— Добре, за такі гроші зроблю.
Домовилися так: машина буде готова на два дні
пізніше. І він ходить по городі та йде спати до того свого цімбори. А через два
дні приходить — машина готова. Він собі купив, що треба було, і його закрили в
машину. І домовився він з майстром так:
— Дев’ять діб аби грала машина, далі ні. Аби
стала й треба було її везти в майстерню.
А там нема що виправляти. Так ото вони й
зробили та його припровадили з машиною до царьової дівки. Машина грає цілий
день. Дівка танцює, а солдат у машині. А вночі він із машини вилазить. Та прийшов
ід’ногам дівки та за ноги пошкрябав. А вона:
— Ой, туй щось є!
Прийшла мати, отець — нікого нема. Хто би туй
був? Но добре. Вони сказали:
— Нема туй нікого.
Та й пішли. Дівка заспала, а він вийшов з
машини, взяв на себе біле плаття, крила приклав. Ангел-хранитель. Та й до неї
говорить:
— Я твій ангел, я — твій хранитель. А дівка
кличе:
— Ангелику-хранителику, ходи до мене. Ходи
сюди. Він сів на постіль, вона ймила його за руку:
— Ангелику-хранителику, лягай коло мене.
І він собі ліг коло неї, як чоловік коло
жони. Та й вони нагрілися, та й добре їм. І любилися вони там, а як вона
заспала, він пішов на своє місце. Пішов та й сидів у машині.
Другий вечір вона танцює, танцює. А він не
йшов на видко, а йшов на темно. І як дівка лягла, він дораз вийшов з машини:
— Давай щось ангелику-хранителику їсти.
Вона вносить їсти, випити. Добре!
«Ангелик-хранителик» їсть, п’є й гуляє.
Минуло дев’ять день — машина вже не грає нич.
Дівка галу-галу, галу-галу. Треба йти машину справляти, треба везти в
майстерню. Прийшли, забрали машину й повезли в майстерню. Завезли машину в
майстерню та там його тихо випустили. І він собі пішов геть. А вона кличе
Ангелика-хранителика:
— Ангелику-хранителику, ходи до мене спати,
ходи до мене спати. Нема Ангелика-хранителика. Ай-яй-яй!
А солдат прийшов домі. Прийшов домі й
говорить царю:
— Пишіть їй таке: «Ти висміялася з мого сина,
а в тебе був простий солдат, і будеш видіти, що буде».
А вона вже вагітна. І прийшов час, і вродила
вона сина. І пише цар, її батько, цьому царю: «Давай того солдата, що з моєю
дівкою має сина». Цар питає солдата:
— Підеш?
— Ніт. Пишіть їй, най приїде та най спізнає,
котрий то був солдат. І цар написав, і той цар приїхав з жоною та з дівкою. А в
дівки дитина на руках. Приїхали, посідали, сидять, і йдуть по одному солдати.
— Той був?
— Ніт.
— Той був?
— Ніт...
А він вмастив себе всього і йде. А вона:
— Йой, це не той, це не той!
Він пішов геть, помився, почепив собі крила,
взяв на себе біле плаття й приходить.
— Ангелику-хранителику, прийди! Прийди до
мене!
Та й «ангелик-хранитель» прийшов д’ній і сів
коло неї. Вона їмила й стала «ангелика-хранителя» цілувати й обіймати.
Та й не хотіла вона йти за царського сина, а
пішла за простого солдата, та ще й з іншої держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар