Колись дуже давно жив неймовірної сили
чоловік на ім’я Клич-Батир.
Дізнався він якось, що десь у світі живе
вродлива дівчина Ак Біляк, і рушив шукати ту красуню.
Дорогою трапився йому перехожий.
— Гей,
друже, чи далеко ти вирядився? — спитав той.
— Та ось
мандрую, шукаю красуню Ак-Біляк, — відказав Клич-Батир. — А ти хто такий і що
тут робиш?
— Ткач я,—
відповів перехожий. — Та ось прочув, ніби об’явився в нашій країні дужий
чоловік. на ім’я Клич-Батир. От я й шукаю його, хочу силою помірятися.
— Вважай,
що тобі пощастило,— всміхнувся Клич-Батир. — Я його приятель. Може, спершу зі
мною силою поміряєшся? Здолаєш мене, тоді і з самим Клич-Батиром поборешся.
— Що ж,
коли так, поборемося з тобою! — погодився ткач.
Ухопилися вони один за одного й ну
борюкатися. Підважим Клич-Батир ткача та й жбурнув додолу.
— Молодець! Якщо ти такий дужий, що вже казати про твого приятеля! —
підвівся ткач, уклонився Клич-Батирові.
А той дав ткачеві маленьку гарбузяну
табакерку й сказав:
— Візами,
друже, цей наскавак і не забувай про мене. Доки буде в ньому насвай, не
турбуйся, а коли раптом закапає з нього кров, біжи чимдуж до мене! Був я
сам-один, а тепер нас двоє стало.
Розпрощався Клич-Батир із ткачем і рушив
далі.
Не багато минуло часу, але й не мало. І
зустрів Клич-Батир ще одного подорожнього, який був, виявляється, коваль.
— Куди це
ти вирядився? — спитав коваль.
— Та ось
мандрую, шукаю красуню Ак-Біляк,— відказав Клич-Батир. — А ти чого стримиш на
цім шляху?
— Кажуть,
ніби їде якийсь Клич-Батир, страшний силач. От я й чекаю на нього. Хочу
поборотися з ним.
— Вважай,
що тобі пощастило,— всміхнувся Клич-Батир,— Я його приятель. Якщо хочеш, побори
спершу мене.
— Гаразд,—
погодився коваль.
Ухопили вони один одного за поперек,
поборюкалися трохи. Але довго опиратися коваль не міг, і Клич-Батир поклав його
на спину. Коваль не тільки не образився, а й висловив бажання заприятелювати
з переможцем. Клич-Батир і ковалеві дав такий самий наскавак.
— Доки
буде в нім насвай, ні про що не турбуйся, а з’явиться кров, щодуху біжи до
мене! Був я один, потім нас стало двоє, а те пер — троє!
Розпрощався Клич-Батир із ковалем і
рушив далі.
Не знати, скільки він ще проїхав, аж
бачить — іде проти нього ще Якийсь подорожній. Цей був водонос.
І його Клич-Батир поборов, дав такий
самий наскавак і сказав йому такі слова, що ткачеві й ковалеві.
Було нас троє, а з тобою стало четверо,—
додав наостанку й рушив далі.
Їхав він, їхав і дістався степу, де
чабан пас овечу отару.
— Чиї це вівці? — спитав Клич-Батир у чабана.
Красуні Ак-Біляк,— відказав той.
— А де вона живе, красуня Ак-Біляк?
— Послухай, джигіте,— сказав чабан,— багато таких молодіїв, навіть шахських та
ханських синів, приїздило до неї. А де вони Тепер? Згубили себе нізащо! Поглянь,
оно палац бовваніє. Усі його мури обтикані головами таких, як ти. Невже тобі й
після цього кортітиме дістатися до красуні!
Поміркувавши хвилинку, Клич-Батир
відказав:
— Я
неодмінно здобуду Ак-Біляк. Але порадь, що для цього треба робити?
— Заїдь на
базар і купи повний мішок кишмишу. Ак-Біляк має коня, який над усе полюбляє
кишмиш. Коли кінь бачить, що хтось підкрадається в палац Ак-Біляк, він починає
іржати. Красуня прокидається і стинає голову сміливцеві. А ти вчини хитріше.
Прокопай під землею хід до стайні цього коня. Прикрийся рогожкою і чекай. А як
споночіє і красуню Ак-Біляк зморить сон, вилізь і насип у ясла кишмишу.
Поталанить тобі це зробити — вважай, що красуня Ак-Біляк твоя.
Клич-Батир так і зробив. Прокопав до
стайні підземний хід, та, коли затуляв отвір рогожкою, кінь його побачив і
заіржав. Тої ж миті красуня Ак-Біляк увійшла до стайні.
— Що
сталося? Чого ти іржав? — спитала вона, погладила коневі гриву й подивилася
навколо. Нічого не помітивши, красуня пішла до себе.
Але щойно Клич-Батир ворухнувся під
рогожкою, кінь знову заіржав. І знов до стайні вбігла красуня. Обдивившись
довкола, нічого не помітила та й напалася на коня:
— Чого ти
іржеш, безсоромнику, спати мені не даєш!
Хльоснула двічі коня канчуком, пішла до
себе й заснула.
Діждався Клич-Батир ночі, відсунув
рогожку і висипав у ясла цілий мішок кишмишу. Кінь забув про все
на світі, а Клич-Батир нечутно увійшов до спальні. Бачить — красуня Ак-Біляк
спить на постелі із сорока перин.
Клич-Батир спритно забив довкола постелі
сорок кілочків і прив’язав до них сорок кісок Ак-Біляк. Красуня прокинулась і
злякалася. Бачить — стоїть над нею юнак і дивиться на неї.
— Чого ти
прийшов? — спитала Ак-Біляк. — Чого тобі треба від мене? Зараз я встану й
зітну тобі голову. — Вона шарпнулася встати, але кіски, прив’язані до кілочків,
не дали їй навіть ворухнутися. Засміялася красуня, похвалила Клич-Батира за
метикованість і сказала:
— Ти
переміг мене, джигіте!
Вони одружилися й стали жити разом.
Але слава про незвичайну вроду Ак-Біляк
дійшла до падишаха на ім’я Карахан. Він закликав до себе стару бабцю, відому
своїми підступними хитрощами, й пообіцяв:
— Привезеш
красуню — насиплю тобі стільки золота, що й голови твоєї не видно буде з тої
купи.
Умостилася стара хитрунка на віслюка й
рушила в далеку дорогу.
Незабаром дісталася до місця, де мав
проїздити Клич-Батир з полювання.
Там вона розбила гострим каменем ноги
своєму віслюку й стала голосно плакати та примовляти.
Під’їхав Клич-Батир і спитав:
— Що тобі
сталося, бабусю?
— Зглянься
наді мною, синку,— голосила стара підступниця,— не покинь мене саму в пустелі,
бо загину.
Пожалів Клич-Батир стару, всадовив її на
коня позад себе й привіз додому. Красуні Ак-Біляк це дуже не сподобалося.
— Навіщо
ви привезли цю бридку бабу? Вона нам життя загубить.
— Та хіба
вона на таке здатна? — зареготав Клич-Батир. — Нехай живе при нас. Буде тобі
пособляти в усьому.
От і стала стара жити в них, поратися по
господарству.
Одного разу вона спитала в Ак-Біляк:
— Донечко,
а чи не знаєш ти, де в Клич-Батира душа захована? Я гадаю, тобі годилося б
знати.
— А як
його спитати про це?
— Увечері,
коли Клич-Батир повернеться додому з полювання, ти не дивись на нього, то він і
сам усе скаже,— захихотіла підступна баба.
Повернувся Клич-Батир з полювання,
красуня сіла в кутку, набурмосилася й ні пари з вуст.
— Чого це ти така зажурена,
серденько моє? Що сталося? — здивувався Клич-Батир.
— Ми вже
стільки живемо разом, а я й досі багато чого не знаю про вас,— відмовила
красуня Ак-Біляк.
— А про що
ти хотіла б дізнатися?
— Ну,
наприклад, де у вас душа захована?
Не хотів Клич-Батир розкривати своєї
таємниці, але Ак-Біляк наполягала, і він сказав їй:
— Моя душа
захована в моїй шаблі: Тому й звуть мене Клич-Батир. Без своєї шаблі я не можу
й кроку ступити.
Молоденька була Ак-Біляк і нерозумна.
Тому й переповіла слова Клич-Батира старій підступниці.
Зраділа лиходійка і сказала:
— Обдурив
тебе чоловік. Якщо хочеш перевірити, візьми завтра в Клич-Батира його шаблю,
коли він збиратиметься на полювання. Побачимо, що буде!
Уранці Ак-Біляк стала просити чоловіка
залишити шаблю вдома.
Не хотів він засмучувати коханої
дружини, віддав їй шаблю, а сам рушив на полювання.
Підступна баба одразу вкрала шаблю й
кинула її в річку. Тої ж миті Клич-Батир упав з коня неживий. А бабця
змайструвала зі скіпок коня, та ще й не звичайного, а чарівного. Крутни його за
праве вухо — злетить під хмари, крутни за ліве — опиниться на землі. Побачивши
того коня, Ак-Біляк зареготала:
— Що то за
чудовисько? Кому потрібна ця дерев’яна потвора?
— Даремно
ти таке кажеш на мого скакуна. Сідай ось на нього верхи, тільки позад мене,
спробуємо, на що він здатний.
Щойно вони сіли, стара крутнула коня за
праве вухо — і злетіли вони під хмари, крутнула за ліве — опинилися у палаці
падишаха Карахана.
Уклонилася чаклунка Караханові й мовила:
— Мій
володарю, я виконала твоє бажання, привезла тобі красуню Ак-Біляк.
Падишах звелів насипати старій стільки
золота, скільки вона сама здолає піднести, а тоді влаштував бенкет, що мав
тривати сорок днів і сорок ночей...
А тепер згадаймо про друзів Клич-Батира
— ткача, коваля й водоноса. Усі троє водночас дістали з кишені свої табакерки й
побачили, що з них точиться кров. В одну мить вони покинули все, що робили, й
помчали до Клич-Батирової оселі.
Підбігли, а перед ними бурхає річка.
— Вибери
воду з річки! — сказав ткач водоносові.
Той скоренько вибрав шкіряним відром
воду, і вони побачили дно річки, а на дні — Клич-Батирову шаблю. Ткач дав її
ковалеві й попрохав:
— Нагостри!
Коваль нагострив шаблю, і тої ж миті Клич-Батир
зітхнув і підвівся на тому самому місці, де упав неживий. Побачивши,
що немає коня, Клич-Батир подався додому пішки. Прийшов, а, замість красуні
Ак-Біляк, зустрічають його ткач, коваль і водонос.
— Що
сталося? — спитали вони в один голос.
— Біда на
мене звалилася,— мовив він. — Клята баба вкрала в мене Ак-Біляк.
Ткач одразу пішов на розвідку до міста,
де жив падишах Карахан.
Бачить — народ чимось збуджений,
барабани гудуть, сурми сурмлять.
— Що тут у
вас діється? — спитав ткач у воротаря.
— Як що?
Весілля гуляємо,— відказав той.
— Яке
весілля?
— Падишах
бере красуню Ак-Біляк.
Побіг ткач до Клич-Батира й розповів, що
вивідав.
Схопив Клич-Батир свою шаблю, скочив на
коня і помчав до ворожого міста. Там безстрашно зайшов до палацу й
викликав Карахана на двобій.
Переміг Клич-Батир Карахана й зітнув
йому голову.
Володарем тієї країни Клич-Батир
поставив ткача, а візирами Призначив коваля й водоноса.
Сорок
днів і сорок ночей святкували друзі перемогу, а тоді Клич-Батир узяв красуню
Ак-Біляк до себе на коня й повернувся з нею додому.
Вот что значит настоящие друзья и надежные средства связи.
ВідповістиВидалитиКопнул глубже в интернете и наткнулся на интересные факты.
ВідповістиВидалитиНасвай - это азиатский вид табака, с добавлением угля.
Также узнал, о том, что засохшая кровь может становиться жидкой.
Действительно, в Мире хранятся образцы крови, которые непонятным образом, два раза в год, из сухой - становятся жидкой. По всей видимости, герой сказки был каким-то святым. А своим путникам, которые встречались ему на пути, он давал насвой, со своей кровью. Ведь среди чёрного угля, трудно разглядеть частички засохшей крови. И как только, с героем сказки случилась беда, его кровь перешла из сухого состояния в жидкое.
Интересно получается, сказка быль да в ней намёк...