Молдавська казка «Кінь і ведмідь»

Жив-був мірошник, і тримав він при млині коня. Стільки поїздив мірошник на ньому, стільки грузу перевіз, що залишились від бідної тварини лише шкіра та кості. Побачив мірошник, що не годний вже кынь до роботи, підв’язав йому поводи до шиї та й відпустив — йди, друже, куди очі дивляться.

Побрів кінь по дорозі і добрався до лісу. Тут знайшов він травицю ковиту, прохолоду лісову, воду прозору, джерельну, і так пасся, спочивав та сил набирався: залисніла шерсть, округлились боки, проглядали вже ребра крізь шкіру: добре, привільно жилось коневі, так що він ранками та вечорами навіть брикати почав, скака на диби вставати, по зеленій траві качатися.

Та ось настали й для нього важкі часи, ув’язався за ним ведмідь все норовив піймати його та з’їсти. - Заіржав кінь:

—      Викинь ти дурість цю з голови, ведмедю, а то щоб не довелось б проклясти ту хвилину, коли ми з тобою зустрілися.

—      Що ж, по-твоєму, мої зуби сточилися, і не можу я з тебе шкуру зідрати та м’ясо з’їсти?

—      Невже ти такий сильний?

—      А як же!

—      Тоді давай позмагаємось. Покажи-но, чого ти вартий,— сказав кінь.

Подивився ведмідь довкола, побачив скалу повалену, підійшов до неї, та як стисне в обіймах,— в пісок розкришив та за вітром пустив.

—      І це все? — пита кінь. — А я як вдарю копитом до каменя, то не порох, а вогонь висічу.

—      Бачу, мастак ти хвалитися,— розсердився ведмідь.

—      То вийдімо на дорогу, сам побачиш.

Пішли вони. Став ведмідь на задні лапи, дивиться, а кінь відійшов подалі, а тоді як розженеться — вихором промчався, іскри з каміння висікаючи.

Ведмідь навіть присів від здивування та страху.

—      Ну, що ти скажеш?

—      Справді, ти сильніший за мене,— каже ведмідь.

—      Як же скарати тебе за те, що посмів насміхатися з мене - вбити тебе, і то замало!

—      Не вбивай мене, добрий конику. Як хочеш тобі відслужу, тільки життя мене не збавляй.

—      Та ось, будеш мене водити на поводі, вишукувати траву смачнішу, поки я не засну.

Ведмідь і не писнув, боявся, щоб не підняв кінь ногу та не хвицнув його копитом. Став ведмідь коня пасти, пасе, пасе, а сам жде, коли ж він, проклятий, засне. Та де там! Зморився Мишко, зубами креше, лається по чім світ, та все про себе, аби кінь не почув. Якось набрався духу і несміло так каже:

—      Ваша кінська милість, добре було б тобі відпочити.

—      А я й так занадто багато відпочиваю.

—      Коли ж ти відпочиваєш, я жодного разу не бачив, аби ти приліг, очі закрив та хоч трішечки задрімав.

—      А хіба ти не знаєш, що кінь одним вухом спить, а другим чує?

—      Та коли ж ти спиш?

—    Та тоді й сплю, як не пасусь, а так стою, з ноги на ногу переминаюсь.

Намотав собі ведмідь ці слова на ус та й почав він придивляться, коли пасеться кінь, як воду п’є, коли на місці застигає. Ось якось побачив Мишко, що кінь стоїть без руху, очі в одну точку уп’яв та з ноги на ногу переминається, й попробував випустити з лап поводи. Стоїть кінь, як нічого не було. Ведмідь зробив крок назад, другий, увесь тремтить, потом обливається. Кінь ні з місця. Тоді Мишко — ноги на плечі й ну уплітати. Біжить він зі всіх ніг, не розбираючи дороги, а назустріч вовк.

—      Чого це ти так біжиш, кумцю, наче від смерті?

—      Від неї й тікаю.

—      Та невже?

—      Та так! Тут неподалечку кінь спить.

—      Кінь?!

—      Та так!

—      Ну й що? Ти ж не його злякався?!

—      Та саме його. Дивись, проснеться, та як хвицне, тут тобі й смерть.

—      Ну й боягуз ти та дурненький, Мишко! Та де ж той кінь?

—      Поглянь туди, звідки я прибіг.

—      Не видно.

—      Піднімися вище.

—      Нічого не бачу.

Повернувся ведмідь, дивиться назад, навшпиньки стає, а нічого не бачить. Кінь же за пагорбком остався.

—      Та де ж він? — не витерпів вовк.

—      Давай підніму тебе, тоді побачиш.

Як ухопить він вовка своїми могутніми лапами, щоб підняти, вовк лише пащу розняв, та так і дух випустив, не встигнувши писнути. Та ведмідь і не почув, як стиснув його у своїх лапах і вмить йому вготував. А побачивши, що вовк здох, зітхнув косо та й каже:

- Ех, бідолаха, ти лише побачив коня, і то здох, а як же мені, я його стільки часу пас?

Та, охоплений жахом, ще швидше кинувся ведмідь знову навтіки.