Грузинска казка «Ясночолий»

Був собі цар і мав вісімнадцять синів. Сімнадцятеро разом навчаються, а вісімнадцятий окремо.
От виросли сини, цар і думає: «Поки шукатиму кожному наречену, вони й постаріють. Коли вже в мене народилося стільки синів, то має бути в когось і стільки дочок. Пущу я синів, хай собі суджених шукають. Знайдуть, то привезуть додому та й житимуть».


Дав він синам коней та й виряджає, тільки ж не всім — вісімнадцятого, Ясночолого, дома лишає.
Дізнався Ясночолий, що брати суджених шукати поїхали, прикро йому стало. «Аби вже,— думає,— хоч у бояри взяли».
Пішов до матері й питає:
—      Де батьків кінь та меч?
А мати йому:
—      Іди, синку, до стайні та зброярні й бери коня та меча, якого заманеться.
—      Нащо вони мені,— одказує син,— ти скажи, де кінь та меч мого батька!
—      Тоді,— відповідає мати,— іди на пасовиська, знайди там пастуха, вдар його так, щоб три шматки шкури знялося, то він і скаже.
Так царенко і зробив. Забрав батькового коня та меча й поїхав братів здоганяти.
Почули вони, що позаду копита крешуть, та й кажуть:
—      Це ж наш брат, Ясночолий, їде. Буде нам товаришем.
Наздогнав Ясночолий братів і їде разом з ними. Коли це трапився їм девів-палац.
Заходять брати до столу, а найменшого надворі полишили коней стерегти й вечерю туди винесли.
Опівночі приходить триголовий дев1 і кричить:
—      Хто ти? Сюди ні мурашва не приповзе, ані пташка не залетить, а ти прийшов до мого двору та ще й коней привів.
Як це він сказав, вилетів меч Ясночолого та й повис у повітрі, царенко й не тримає його. Тоді й каже Ясночолий:
—      Далека ти стоїш, підійди ближче, я тобі відповідь дам. Дев — чудовисько.
Посунувся дев на Ясночолого, а той як ударить мечем, то гак дві голови й злетіло з девових плечей, а третя проситься:
—      Не рубай мене, бо не знайдеш того, за чим прийшов.
—      А кажи! — погоджується царенко.
—      Ось ключі,— каже дев,— перейдеш сімнадцять кімнат, а в тім сімнадцятій побачиш вісімнадцять таких красунь, що й під білим світом не знайти.
Узяв Ясночолий ключі, одрубав у дева третю голову й пішов двері відчиняти.
Перейшов сімнадцять кімнат, заходить до вісімнадцятої — аж там вісімнадцять красунь. Подивився царенко, замкнув двері та й пішов собі, братам і не каже. А ті понапивалися та й полягали спати.
Уранці повставали та й далі їдуть. Коли це знову девів палац, і теж вечеря подана.
Зайшли брати, сіли до столу, а найменшому навіть не винесли.
Аж приходить опівночі чотириголовий дев, побачив Ясночолого та як закричить:
—      Хто ти? Тут і мурашва не повзає, і птахи не літають, а ти сам прийшов, ще й коней привів.
Каже йому Ясночолий:
—      Далеко ти, ніяк поговорити, ходи ближче, я тобі відповім.
Посунув чотириголовий дев на царенка, а той як ухопить меча — так три голови й покотилося, а четверта проситься:
—      Не рубай мене, бо не знайдеш, чого шукаєш.
—      Говори,— наказує Ясночолий.
—      Ось ключі,— каже дев,— перейдеш сімнадцять кімнат, у вісімнадцятій знайдеш вісімнадцять перлин.
Узяв Ясночолий ключі, одрубав четверту голову й пішов одмикати двері. Перейшов сімнадцять кімнат, заходить до вісімнадцятої — а там вісімнадцять перлин. Подивився царенко, замкнув двері та й пішов до коней. А братам і не хвалиться.
Третього ранку їдуть далі, аж дивляться — палац третього дева.
Брати знову сіли до столу, а найменшого біля коней лишили.
Коли це, вхопивши меч — лезом угору, руків’ям униз,— заходить дев. Та й гукає:
   Гай-гай, Ясночолий, мало ти девів зарубав, що й сюди прибився?
А той йому:
—      Далеко ти стоїш, ніяк поговорити, ходи ближче!
Посунувся дев на царенка. Хоче Ясночолий ухопити меча, а той
не дається: що підскочить царенко вгору, то меч іще вище.
Дев і каже:
—      Через те не дається тобі цей меч, що не візьме мене, бо я залізний.
Вийшли брати вранці надвір, аж бачать — сидить величезний залізний дев, а Ясночолий перед ним, як хлоп’ятко.
Брати як побачили залізного дева, перелякались і так дременули, що й шапки та збрую позабували.
От Ясночолий і каже залізному девові:
—      Пусти мене.
—      Не відпущу.
—      Або відпусти, або вбий.
—      І не вб’ю, й не відпущу,— каже дев. Тоді Ясночолий і проситься:
—      Пусти мене, я щось маю братам сказати, невдовзі повернуся.
—      Гаразд,— каже дев,— тільки не думай, що втечеш від мене. Я знаю, хто ти й де живеш. Затієш утікати, то прийду до вас і накажу тобі, щоб засмажив матір і нагодував мене, а потім батька, а вже наостанок і самого тебе з’їм.
Пішов Ясночолий, наздогнав братів і каже:
—      Братове, у будинку того дева, де ми першу ніч ночували, перейдете сімнадцять кімнат, а у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять красунь. Виберіть собі кожний по дружині, а мені найменшу залиште. А ці ключі від будинку того дева, де ми другу ніч перебули. Перейдете сімнадцять кімнат, а у вісімнадцятій знайдете вісімнадцять перлин. Візьміть собі по одній, та й мене не забудьте. А я піду до залізного дева, хтозна, що він мені зробить.
Повернувся Ясночолий до дева і каже:
—      Прийшов я, або з’їж мене, або відпусти.
—      І не з’їм,— каже той,— і не відпущу.
—      А що ж ти тоді хочеш?
—      А ось що,— каже дев. — За морем є така дівчина, що й під білим світом не знайти. Приведеш її мені — відпущу тебе.
—      А як же я море перейду? — питає Ясночолий.
—      Є в мене,— каже дев,— така вуздечка, що як кинеш її в воду, то випливе кінь і сам загнуздається. Що не звелиш — зробить, бо моєї волі ані звірина не переступить, ані пташина.
Пішов Ясночолий, кинув вуздечку в море. Вийшов з води кінь, загнуздався, сів на нього Ясночолий — море так і розступилося перед ним.
Їде кінь посеред моря, а Ясночолого на сон хилить, стомився дуже.
От і надумався він спочити. Зліз із коня та ліг, а вуздечки не випускає.
Заснув Ясночолий, а кінь висмикнув вуздечку з рук та й гайда.
Прокидається Ясночолий — навколо море й коня немає. Аж бачить, пливе щось — донизу головою, а те, що над водою, геть лепехою поросло.
—      Як це ти пливеш, що голова під водою? — питає Ясночолий, а той йому:
—      Прокляли мене, синку, і помру я, а не звільнюся, як не побачу тієї красуні, що й ти по неї їдеш.
—      Я б тобі показав її,— каже Ясночолий,— та не знаю, як море подолати.
—      Я тебе виведу.
Пливе за ним Ясночолий, пливе, аж прибилися врешті до того місця, де море надвоє ділиться — посередині каменюка лежить.
—      Переверни цей камінь,— каже чоловік Ясночолому,— й побачиш там вуздечку. Кинь її в море, й випливе тобі кінь, тільки гляди, не випусти, як того. Та ще як добудеш красуню, то дай і мені подивитися на неї, тоді з мене зніметься прокляття, і я вмру спокійно.
Знайшов Ясночолий вуздечку, упіймав коня, сів і поїхав.
Приїжджає в одне село, а там усі в хатах сидять, позачинялися. А це щоразу так. Тільки-но красуня виходить погуляти, всі мусять по хатах зачинятися, щоб обличчя її не бачити.
От підходить Ясночолий до однієї хати та й просить відчинити. А там стара вдова жила з двома синами. Сподобався бабусі Ясночолий, пустила вона його до хати, а тоді й розповідати почала:
—      Я,— каже,— ту красуню вигодувала, тепер доглядаю. Живе вона в отій кам’яниці, зараз її якраз немає, гуляти пішла. То йди, ляж у кам’яниці й спи. Побачить вона тебе, зрадіє й сама піде за тобою. А я нікому не скажу, що її викрали.
Так і вчинив Ясночолий, викрав красуню та й нумо тікати.
А бабуся вже тільки другого дня сказала, що немає красуні. Кинулися наздоганяти.
Бачить Ясночолий, що женуться, завів красуню до лісу, сховав, а сам вийшов та й нумо битися, тільки одного й зоставив, щоб було кому дома розказати.
Аж ось приїхали вони до моря, дістає Ясночолий вуздечку, вигукує морського коня, сідають з красунею та й їдуть. А та все озирається, мовляв, чи не їдуть.
—      Не бійся,— каже Ясночолий. — Чого на суші не втратив, не випущу й на морі. Ось тільки треба тебе показати одному чоловікові, прокляли його, нещасного, тільки ти можеш зняти чари.
—      Аби він хоч не причинив нам чого! — злякалася красуня.
Коли це глядь — пливе той чоловік.
—      Дивися ж,— каже Ясночолий,— на красуню!
Глянув старий та й помер собі тихо. Поховав його Ясночолий, і поїхали далі. Довго пливли чи ні, аж побачили берег. Пустив Ясночолий морського коня, сів на свого та й їде до дева, а красуня в плач:
—      Обдурив ти мене, що везеш до дева. Слухай же тепер мене. Як приїдеш до дева, той лежатиме ницьма. Полишиш мене з ним, а сам сідай на коня та й гайда. Від’їдеш трохи та й сховаєшся, а вранці, як дев піде полювати, приходь до мене.
Так Ясночолий і вчинив. Піде вранці дев на лови, а він до красуні, цілий день удвох, а вже як звечоріє, іде та й ховається.
От раз красуня й питає дева:
—      Чи не скажеш мені, де твоя душа? Я хочу її ласкою обняти.
А дев і бреше:
—      У с волоці,— каже,— моя душа.
Заклечала вона сволок та й чекає на дева. Приходить той і питає:
—      А це що?
—      А ти ж казав, що твоя душа в с волоці, то я й прибрала його.
Засміявся дев:
—      Дурна ти! Моя душа за морем. Там живе вогняний дев, в голові у нього скринька, а в ній гавенят двійко. Ото ж моя душа. Як хто задушить тих гавенят — то я й помру, а ні, то житиму вічно.
Пішов дев другого дня на лови, а красуня й розповідає Ясночолому, де душа залізного дева.
Поїхав Ясночолий за море, тільки шлях йому через те царство лежить, звідкіля він красуню викрав.
І вже тому цареві немає життя, бо сусідній цар щогодини шле йому листи та глузує:
—      Який з тебе цар, коли в тебе якийсь лайдак дочку-красуню викрав.
От пішов Ясночолий до батька красуні та й каже:
—      Піду я за тебе, царю, на твого сусіду!
—      Як же ти,— каже той,— підеш на нього, коли я зі своїм військом не наважуюся його воювати.
—      Дай мені,— одказує Ясночолий,— дванадцять хусток та дванадцять вояків та й звірся на мене.
Дав йому цар дванадцять вояків та дванадцять хусток, пішов Ясночолий на сусіднього царя.
А той живе на горі понад крутим урвищем. Поставив Ясночолий свої курені в урвищі та й іде до того царя.
—      Нумо,— каже,— битися!
А той:
—      Не готовий ще я.
—      Подавай листа, що не годен з нами воювати.
Дав йому цар листа, а тоді й каже:
—      Піди відпусти своє військо, а сам лишайся в мене гостювати.
Ясночолий так і зробив. Посадили його обідати, та й подають
до столу геть усе солоне, щоб тому вночі спрага допекла. Вийде він опівночі води пити, а за дверима стоятимуть два деви-огняни, схоплять його та й з’їдять, і не донесе він цареві листа.
От виходить Ясночолий опівночі води пити, а деви до нього. Скинув Ясночолий чоботи та їм у пельку. Подавилися деви.
Побачив цар, що Ясночолий напився води і йде собі до палацу, та як не трісне з люті. А Ясночолий ліг та й спить. Уже й ранок, а він не встає.
—      Це,— каже,— у вас гостям шана така? Ночувати лишаєте та чоботи крадете?
Приносить йому цар нові чоботи, а Ясночолий:
—      Е, це не мої! Мої на тобі, царю.
Що робити цареві, роззувся та й віддав. А Ясночолий взувся, поїхав до красуниного батька та й розповідає йому всю пригоду. Ото бере цар та й пише сусіді глумливого листа.
—      Який,— каже,— з тебе цар, коли ти в мого посланця чоботи крадеш!
Що тому робити, терпить.
А красунин батько каже Ясночолому:
—      Була в мене писана красуня, та вкрали її, а то віддав би за тебе.
—      То ж,— каже Ясночолий,— я її вкрав.
—      А що ж тобі ще треба?
—      Нічого мені,— одказує Ясночолий,— не треба, тільки навчи, як мені вогняного дева знайти.
Дав йому цар людей, повели вони Ясночолого на одну гору та й кажуть:
—      Ген за тією горою й живе вогняний дев.
Аж це почув дев, що на горі люди, і вже сам летить, усі три пащі роззявив, так вогнем і палить — підступитися ніяк.
Вихопив Ясночолий меча, замахнувся та так і зрубав дві голови, а третя благає:
—      Не рубай мене, бо не знайдеш того, заради чого прийшов. У мене в голові скринька, а в ній ґавеняток двійко, отож і є душа залізного дева.
Відрубав Ясночолий і третю голову, дістав скриньку, відчинив і скрутив в’язи одному ґавеняті, а другого взяв із собою, бо, бува, помре дев, застряне в дверях, а красуня й лишиться в кам’яниці, ніяк буде вийти.
Іде Ясночолий та все смикає ґавеня за голову щоб дев знемігся.
Доїхав до моря, вигукав морського коня, сів на нього та й їде. А дев знеміг уже, приліз до порога й помирає.
Приїхав Ясночолий та й гукає красуні:
—      Наступи на нього ногою та й плигай сюди!
Виплигнула вона, одірвав Ясночолий галеняті голову — покотився дев та так і прикипів до одвірків, не вийшла б красуня з дому.
Поїхав Ясночолий з красунею до будинку того дева, в якому брати залишили. йому перлину, ще забрав вісімнадцяту красуню, що чекала на нього в палаці триголового дева, та й помчав додому.

Приїхав, віддав вісімнадцяту красуню, як сестру, заміж, а сам одружився з тією, що й під білим світом немає такої.

1 коментар: