Сто коней чи сто друзів

Осетинська казка «Сто коней чи сто друзів»

В одному поселенні жили два джигіти, два приятелі. Перший мріяв про коней. Він казав:

- Мав би я сто коней, я був би найщасливішим у світі!

Другий також любив коней. Як можна не любити коней? Та він говорив:

- Ні, друзі дорожчі. Мав би я сто друзів - я був би найщасливішим на світі!

Так вони довго сперечалися: що дорожче - коні чи друзі? І якось вирішили: підемо мандрувати по землі, відправимось у різні сторони. Хай кожен досягне своєї мрії: кому треба коней - хай купить коней, кому треба друзів - нехай знайде друзів.

Відправились вони в путь, пішли у різні сторони.

Пройшов рік. Джигіти зустрілися у своєму поселенні.

Перший питає:

- Чи вдалою була твоя мандрівка?

- Вдалою, - відповідає другий. - Об’їздив я немало земель і знайшов дев’яносто дев’ять друзів. А ти?

- А я купив дев’яносто дев’ять коней, - каже перший джигіт. - Я майже щасливий.

- Тоді візьми мого коня, щоб для повного щастя ти мав їх сто.

- Дякую! - каже перший джигіт. - Тепер я щасливий. А я тобі буду вірним другом.

- Спасибі! Тепер і я щасливий. У мене вже сто друзів.

Перший джигіт прийшов додому і каже матері:

- Не даремно я мандрував. Здійснилась моя мрія. В різних землях купляв я відбірних коней. Тепер у мене їх сто! Пройде час, мій табун помножиться, я стану ще багатшим! Я буду багатіти з кожним роком!

Мати раділа словам сина.

Другий джигіт прийшов додому і каже мамі:

- Не дарма я довго мандрував. Здійснилась моя мрія. У різних землях я знайшов сто друзів!

І ця мати раділа синовим словам. Вона сказала:

- Добре, що ти знайшов друзів, та перш, ніж вважати себе щасливим, треба переконатися, чи це справді друзі. Лише тоді можна гордитися їхньою дружбою.

- А як випробувати друзів? - питає син.

- Сідай на коня, - каже мати, - скачи по аулах. Скажи друзям, що ти попав у біду, залишився без хати, без майна, без скотини. Побачимо, що вони скажуть.

Син сів на коня і поскакав до друзів.

Тієї ж ночі до його друга, власника ста коней, прийшла справжня біда: абреки - розбійники забрали його табун. Вранці він спохватився - нема коней. Став він бігати туди-сюди, розпитувати людей, та ніхто не чув, ніхто нічого не бачив.

Джигіт повернувся додому і каже:

- Був я щасливим одну лише мить. А тепер я найнещасніший у світі!

Скоро повернувся в поселення другий джигіт. Він сказав матері:

- Я випробував друзів. Усі вони - справжні друзі! Ніхто з них від мене не відвернувся, не покинув у біді. Ось глянь.

Мати вийшла з дому і побачила, що з усіх боків до поселення люди гнали скотину, везли на гарбах добро. Під’їжджають до їхнього дому, дарують від усієї душі.

Мати їм каже:.

- Спасибі вам, добрі люди, та нам нічого не треба, я лише випробувати вас хотіла.

А ті й слухати не хочуть:

- Не відмовляйтеся, не зобижайте!

Друзі залишили подарунки і роз’їхались по домівках. Мати каже:

- Ти маєш рацію, синку, у тебе - справжні друзі, вони не залишать у біді.

Тоді вона розповіла синові, що в його друга розбійники забрали весь табун. Син віддав йому всі подарунки, що одержав од своїх друзів.

- Не горюй, - сказав він, - якщо людина , має друзів, біда не страшна.

- Тепер і я це зрозумів, - сказав перший джигіт, той, який найбільше за все на світі любив коней. - Тепер я зрозумів, що сто друзів краще, ніж сто коней.