Карачаївська казка – «Пригоди мисливця»

Жив колись давно славнозвісний в Карачаї мисливець. Звали його Магомет. І вдень і вночі ходив він по горах, полював і приносив; велику здобич. Та якось за цілий день йому нічого не попадалось. Вже вирішив він повернутися додому, як раптом, піднявши голову, помітив орла, що сидів на верхівці високого бука. В інший час він не став би стріляти в орла. А тут що було робити? Тільки натягнув він тятиву, як заговорив орел людським голосом:

- Не вбивай мене, влучний мисливче! Може, я згоджуся тобі коли-небудь. Ось моє перо. Якщо треба буде тобі моєї допомоги, потримай його біля вогню, і я відразу з’явлюсь перед тобою. - І орел скинув мисливцеві перо. 

Підняв Магомет орлине перо, сховав його і пішов далі. Йде по лісі і на галявині бачить дику козу. Не встиг він прицілитися, як коза раптом заговорила людським голосом:

- Не вбивай мене, влучний мисливче! Може, зустрінемось ми з тобою і я згоджуся тобі. Коли треба буде тобі моєї допомоги, погрій мою шерсть біля вогню, і я миттю з’явлюсь перед тобою.

Вирвала коза жмутик своєї шерсті та й віддала мисливцю прямо в руки. Сховав Магомет в газир  (Газир – це нашиті на верхній частині черкески гнізда для патронів)  жмут козячої шерсті і пішов далі, в досаді через невдачу. Так бродив він до ночі, а вночі розшукав бук з могутнім гіллям, виліз на нього і влаштувався спати між гіллям.

Вранці спустився мисливець на землю, обійшов гори, ліси долини, та все марно - дичини як не було.

Що робити? Направився мисливець до моря. «Наловлю риби, подумав він, - ось і буде обід».

Прийшов він до моря, дістав крючок, який завжди носив із собою, дістав ліску з кінського волоса і взявся ловити рибу. Витаскав він на берег велику рибу, а вона заговорила раптом людським голосом:

- Відпусти мене в море, мисливче! Може, я стану тобі в пригоді. Ось тобі моя лусочка. Погрій її на вогні, і я миттю з’явлюсь перед тобою.

Що поробиш, відпустив мисливець і рибу, а лусочку сховав у свій газир.

Відправився мисливець в ліс. Забрів у саму хащу.

Раптом він побачив на дереві куницю. Прицілився мисливець, та стріляти не став - дуже вже гарною була куниця!

- Будь що буде! - сказав мисливець і поклав стрілу в сагайдак.

- Дякую, - сказала куниця людським голосом. - Може, я тобі коли-небудь в пригоді стану. Ось тобі моя волосина, сховай її. Коли я тобі буду потрібна, погрій волосину на вогні, і я тут же з'явлюсь як з-під землі.

Що робити, сховав мисливець волосину куницину та й пішов далі.

Йде мисливець по лісі і бачить - стоїть збоку сакля. Зрадів він, відчинив ворота, гукнув господаря.

В саклі жила одинока бабуся. Сиділа вона біля вогнища й грілася. Від голоду у неї ледве язик повертався.

Зустріла бабуся гостя привітно. Поскаржилася, що голодна, що нічим його пригостити.

- Ось вже три дні, як я нічого не їла, - сказала вона. - Та хіба я одна! Усі села навкруги голодують по три дні в тиждень.

- Це ж чому? - спитав мисливець.

Бабуся пояснила:

- Ми не їмо три дні в тиждень. Три дні заборонено гавкати собакам, заборонено пастися худобі. А все тому, що жорстока князівна у ці дні збавляється своїм чарівним дзеркалом, в якому бачить усе на світі, і не бажає, щоб три дні в тиждень хтось рушав з місця і заважав її забавам. Князівна дуже гарна, - сказала бабуся. - Це небачена красуня. Дев’яносто дев’ять наречених сваталося до неї, та всі вони загинули.

- Вони загинули як боягузи? - спитав мисливець.

- Ні, добрий гість, це були хоробрі люди. Кожен, хто бажає взяти заміж красуню княжну, повинен протягом трьох днів ховатися. Князівна вийде заміж за того, кого вона не зможе розшукати. А якщо відшукає, голова його попадає на частокіл.

- Я піду сватати вашу князівну, - сказав мисливець.

- Дивись, ти будеш сотий, і голова твоя на частоколі також буде сотою, - відповіла бабуся.

Та мисливець не злякався - направився до князівського палацу. Побачила його князівна і голосно сказала:

- У цього нашого гостя гарна голова. Вона також прикрасить наш частокіл.

Почув мисливець її слова і сказав:

- Це ще ми побачимо, де бути моїй голові. Їй і на плечах моїх непогано. А зараз, князівно, я готовий виконати усі твої умови.

- Ну що ж, - каже князівна, - сховайся сьогодні, та добре. А вранці я розшукаю тебе і приготую місце на частоколі.

Ввечері розпалив мисливець вогнище в лісі, дістав із газирів орлину пір’їну, погрів її на вогні - орел тут як тут.

- Що з тобою, мисливче? - питає. - Чим допомогти тобі?

- Сховай мене так, - попросив мисливець, - аби три дні не могла відшукати підступна князівна.

Орел підхопив його і піднявся в небеса. Там, на скелі, було орлине гніздо. В ньому він сховав мисливця.

Вранці прокинулась князівна і взялася за пошуки. Взяла в руки дзеркало і направила його в гори. Оглянула княжна ліси і ріки і не знайшла мисливця. Тоді повернула вона своє дзеркало до неба. Обшукала сонце, і місяць, і зорі, добралася до густих хмар і побачила орла, котрий прикривав собою своє гніздо. І побачила княжна кінчик башлика під орлиним крилом.

- Так ось де ти! - закричала вона.

Що робити? Став мисливець перед князівною.

- Ану спробуй сховатися вдруге, - сказала жорстока князівна. - Та пам’ятай: лише три рази ти можеш це зробити.

Куди дітися мисливцю? Знову пішов він у ліс, розвів там вогнище, дістав із газиря жмуток козячої шерсті і пригрів його на вогні. Дика коза тут як тут.

- Я готова допомогти тобі, добрий мисливче! - сказала вона.

- Сховай мене на три дні, - попросив він. - Сховай, але так, щоб не знайшла мене підступна князівна.

- Тримайся, мисливче, за мої роги, та міцніше!

І за одну мить помчала його коза через ліси і гори, моря і ріки, на високу скелю й сховала його в печері, а сама всілася перед входом.

Встає вранці княжна і береться за пошуки. Взяла в руки дзеркало і направила в небо - на сонце, і місяць, і зорі. От шукає вона по лісах і ріках, направляє дзеркало до гір. І на високій скелі бачить князівна дику козу, котра прикриває собою вхід до печери.

А ще вона бачить полу сірої черкески, яку не зуміла прикрити коза. Як же це вона сплохувала!

- Гей ти, хлопче! - крикнула князівна. - Ану вибирайся з печери і спіши до мене! Мій частокіл давно чекає на тебе.

Що робити? Став мисливець перед князівною.

- Спробуй втретє, і востаннє сховатися, - сказала князівна. - Може, й повезе тобі!

Куди йти мисливцеві? Знову пішов він у ліс. І знову запалив вогнище, дістав із газиря рибну лусочку, пригрів її над полум’ям.

І з’явилася перед ним риба.

Розповів їй мисливець про своє горе.

- Іди за мною.

Привела вона його до моря, а сама - шубовсть у воду і скоро винирнула з величезною рибиною. Та розкрила свою пащу, проковтнула мисливця. Опустилася рибина на саме дно і притаїлася в піску.

Встає вранці князівна, бере до рук дзеркало. Направляє його на гори, на небо - на сонце, на місяць, на зорі, - на ліси та ріки. Та все марно. Ось шукає вона в безодні вод і в найглибшому місці знаходить величезну рибину.

Дивною здалася князівні ця рибина. Затримала на ній князівна своє чарівне дзеркало.

Ось позіхнула рибина, і в її череві князівна побачила мисливця.

- Ось ти де, хлопче! - зраділа вона. - Ану виході, із своєї схованки!

Що робити? Прийшов мисливець до князівського палацу.

- Який кіл тобі до вподоби? - насмішкувато спитала князівна.

- Може, цей? Або он той? - А сама не зводить з нього очей.

- Для мертвої голови згодиться будь-який кіл. Прошу тебе, дозволь мені сховатися ще один раз, - відповів мисливець.

- Добре, - сказала вона, - ховайся.

Куди йти мисливцеві? Знову пішов у ліс. Знову розпалив вогнище, дістав з газиря волосину куниці, пригрів її на полум’ї. І з’явилася куниця тут як тут!

- Я тут, - пропищала вона.

Поскаржився мисливець куниці на своє горе, і куниця сказала йому:

- Сховати тебе від очей князівни дуже важко. Та я спробую. Візьми мене за вуха і з силою потягни до себе.

Мисливець так і зробив. І що ж? Злізла шкура з куниці, а під нею виявилася золотиста шерсть.

- А тепер, - сказала куниця, - залазь в мою шкуру і прикинься мертвим. Не рухайся. Я залишу тебе у князівни в палаці. Найголовніше - не рухайся. І чекай, що буде.

Послухався її мисливець, заліз у шкуру куниці, зашила її куниця так, що жодного шва не видно, поволокла до князівського двору і кинула біля частоколу.

Прокидається вранці князівна, бере в руки чарівне дзеркало.

А в цей час їй кажуть:

- Князівно, біля воріт ми знайшли вбиту куницю. Велика куниця, а шерсть у неї яка!

Сподобалася князівні шерсть куниці. Вона сказала:

- Залиште куницю біля моїх ніг. Я оторочу її хутром своє плаття, - і взялася за пошуки мисливця.

Направила вона дзеркало на небо - на сонце, місяць і зорі. Обшукала гори і ріки, ліси і моря. Шукала в землі і під землею, у воді і під водою. І не знайшла.

До вечора вибившись із сил, сказала князівна:

- Виходь, хлопче, де б ти не був!

Мисливець розпоров шкуру і став перед князівною.

З досади кинула князівна дзеркало на землю - розлетілось воно на дрібні скалки. Мисливець зібрав народ і сказав так:

- Дзеркало не буде більше служити князівні, і загубило воно свою силу. Я їду. А князівну залишаю на ваш суд.