Чия побрехенька кумедніша?

Чеченська казка "Чия побрехенька кумедніша?"

Був собі один мірошник. І мав він дивну звичку. Коли приходили до нього молоти зерно, він оголошував:

- За помел я нічого не беру. Але кожен, перш ніж одержати борошно, мусить розповісти мені нісенітницю-побрехеньку. А потім і я розповім нісенітницю. Чия побрехенька буде неймовірніша, тому й борошно дістанеться.

А цей мірошник так навчився вигадувати нісенітниці, що перемогти його не вдавалося нікому. Приходили до нього з повними мішками, а додому йшли з порожніми. А мірошник що день, то ставав усе багатшим та нахабнішим.

Та недаремно ж ото кажуть: унадився глек по воду та й лишився на березі.

Прийшов якось до мірошника бідний чеченець. Приніс мішок - і латка на латці. А кукурудзи в мішку не більше ніж пуд. Але й цей пуд надумав заграбастати собі жадібний мірошник.

- Давай, - каже, - оповідати нісенітниці. Чия буде чудніша, і той і візьме собі борошно.

«Постривай, - подумав бідняк, - я провчу тебе». І каже:

- Хоч і ніколи мені нісенітницями займатися, але хай буде по-твоєму. Проте одна умова: якщо вже я переможу, то ти більше ні в кого нісенітниць не вимагай!

- Хай буде, як ти хочеш, - посміхаючись, відповів мірошник.

От зібрався народ - і мірошник перший повів оповідь:

- Була в мене курка. Дзьобала зернята, пила чисту воду. Якось , я замкнув її, а сам пішов у гори правити гроші від боржників. Повернувся я наступного дня, розчинив двері - і знаєте, що я побачив?! Доки мене не було, курка знесла стільки яєць, що заповнила геть усю хату аж до стелі. А сама вилізла через димар на покрівлю та й кудкудакає. Я найняв людей, вони винесли всі яйця у двір. А з яєць тут же повилуплювалися курчата та індичата. Бігають, у смітті гребуться, сюди-туди скачуть - не пройдеш по двору. Я розлютився, вибрав лозиняку якнайдовшу та й давай їх розганяти, а вони раптом перетворилися в одну курку та одного індика... Ось яка пригода сталася одного разу зі мною, - закінчив мірошник.

- Гаразд, - погодився бідняк, - але ж ти нічого не сказав про борошно... Тепер послухай мою нісенітницю. Були у мене вулики. На всіх бджіл була в мене одна матка. Вона господарювала у вуликах. Та якось сталося так, що матка десь зникла, наче її й не було. Я заприсягся, що розшукаю її й поверну назад. Довго блукав я довкола і все розпитував: чи не бачив хто бджолиної матки?

Нарешті мені сказали: шукати її треба за річкою. Приходжу , я туди - й очам своїм не вірю: моя бджола разом з шістьма волами тягне здоровенного плуга. Бачу, зорала вона чимало землі: шию розтерла до крові. Випустив я її з ярма, привів додому та й став думати: як би це вилікувати бджолу? Аж розумні люди кажуть: «Змішай баранячий лій з горіхами, розітри добре та й зав’яжи бджолі шию. Це з усіх ліків ліки!»

Зробив я все, як ото мене навчили, перев’язав бджолі шию та й ліг спати. А коли прокинувся, то поспішив до бджоли: подивитись, чи полегшало їй. Приходжу до неї й бачу: лежить бджолина матка на землі, а на шиї в неї за ніч виріс крислатий горіх. Горіхів на ньому - мов листу.

«Дай-но, - думаю, - покуштую, які вони на смак!» Узяв грудку землі та й кинув угору, щоб два-три горіхи збити. А грудка взяла та й застряла серед горіхів та гілляк. Я тоді - другу, третю, але вони там позастрявали. А грудки великі були, а я кидав багато - от і накидав ціле поле, три дні орати треба. Видряпався я з шістьма волами і давай те поле орати. Зорав, посіяв кавуни ти дині. Коли настав час збирати врожай, поліз на дерево оглянути своє поле. Дивлюся: аж довкола тільки кавуни, а диня виросла всього одна. Одна-то одна, але ж така велика, що ну ніяк не підняти. Надумав я розрізати її на частини. Розрубав диню шаблюкою – а з неї заєць вискочив та тікати! Я схопив сокиру й кинув йому навздогін. Напевно, заєць страшенно злякався, бо загубив з переляку аркуш паперу. А на тому папері чорним по білому: «Кукурудзяне борошно належить біднякові».

Цими словами бідний чеченець закінчив свою побрехеньку. І всі, хто був при цьому, загукали:

- Мірошнику, віддай йому борошно!

Нічого було робити мірошникові: довелося віддати борошно.