Бабуся Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів

Казка цікава тим що в ній зображені традиції весільного обряду Якутських народів.

Якутська казка

Бабуся Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів

Дія перша

Жила собі маленька бабуся Бяйбярикян. Усе її багатство було - п’ятеро дійних корів, і сусіди її так і звали: стара Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів. Корівки поїли її молоком, годували маслом та сметаною. Тим старенька й жила.

Одного літнього ранку пішла старенька Бяйбярикян провідати своїх корів. На полі вона побачила незвичайну хвощ-травинку з п’ятьма пагонами. Стара Бяйбярикян обережно, не ушкодивши жодного пагінця, жодного корінця, викопала хвощинку, принесла до юрти й поклала під ковдру на подушку.

Настала пора доїти корів. Стара Бяйбярикян вийшла з юрти, взяла дійницю. Та щойно перші цівки молока задзвеніли по дну дійниці, як у юрті залунали дзвіночки-бубонці і почулось, як упав наперсток. Поспішаючи до юрти, старенька навіть молоко розлила. Прибігла, подивилась - усе, як і було доти, все на своїх місцях; на подушці хвощинка лежить трава-травою.

Старенька повернулася до своїх корів і знову заходилася доїти. І знову, тільки-но вдарились об дно дійниці перші цівки молока - залунали в юрті дзвіночки-бубонці, а затим почулося, як на підлогу впала голка. Кинулася стара до юрти, перекинувши з поспіху дійницю, одчинила двері, бачить - лежить хвощинка на подушці трава-травою. «Що за чудасія? - думає старенька. - Лунають якісь дзвони, нібито саме для того, аби я розливала молоко».

Втретє заходилась стара Бяйбярикян доїти корів. І знову задзвеніли в юрті дзвіночки-бубонці, і почулось, що впали ножиці. Знову перекинувши з поспіху дійницю, вбігла старенька до господи й бачить - сидить на ліжку дівчина небаченої вроди: на білому личку її сяють, мов коштовні камінчики, очі, а брівки над ними - як ті двійко чорних соболят.

Це ж хвощинка обернулася на таку дівчину.

Зраділа Бяйбярикян, пригортає її, донечкою своєю називає.

Стала дівчина жити з маленькою бабусею Бяйбярикян та з її п’ятьма коровами. Доглядала корів, допомагала по хаті поратися. Довго вони так жили.

Одного разу мисливець Харжіт-Берген вирушив до тайги на полювання. Побачив він сиву білку, прицілився в неї, вистрілив - не попав. Вискочила білка на ялину, з ялини на березу переметнулася, з берези - на модрину: ліс великий, дерев у ньому багато. З раннього ранку до заходу сонця гнався Харжіт-Берген за білкою, та скільки не стріляв - поцілити її не міг. Дивувався і досадував сам на себе молодий мисливець. Виходить, дурно дали йому таке ім’я. Берген - значить влучний, а який же він влучний, коли не здатний поцілити звичайну білку!

Доскакала білка до юрти старенької Бяйбярикян, що в неї п’ять корів, і всілася поблизу на сосні.

Підбіг Харжіт-Берген до сосни і - уже вкотре! - вистрілив. Ні, таки знову не поцілив. Пролетіла стріла мимо і впала в димохід юрти!..

- Гей, стара, винеси стрілу! - гукнув Харжіт-Берген.

Ніхто йому стріли не виніс, ніхто не відгукнувся. Мисливець погукав ще раз, і знову ніхто на його поклик не відгукнувся.

Розсердився, розгнівався Харжіт-Берген, аж почервонів од гніву, і сам убіг в юрту.

Убіг, побачив дівчину і від такої її вроди мало не знепритомнів. А коли отямився, то, ні слова не мовивши, вихором вилетів з юрти, сів на коня й поскакав додому.

Якутська казка

Бабуся Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів

Дія друга

- Мій батечку, моя матінко! - ще з порога загукав він. - У маленької бабусі Бяйбярикян, тієї, що в неї п’ять корів, виявляється, є така гарна, така вродлива донька. Висватайте цю дівчину за мене.

Батько Харжіт-Бергена одразу ж послав гінців на дев’яти конях по дівчину-красуню.

Щодуху мчали гінці, птахів наздоганяли і переганяли. Прискакали до бабусі Бяйбярикян, що в неї п’ять корів. Зайшли до юрти, побачили дівчину й теж мало не знепритомніли від її вроди. А коли отямились, то найстарший і найрозумніший запитав у господині:

- Бабусю Бяйбярикян, віддаси свою дочку за Харжіт-Бергена?

- Чого не віддати, - одказала старенька. - Віддам!

Запитали в дівчини, чи вона піде за нього заміж.

- Піду, - сказала дівчина.

- А який буде викуп? - поцікавилася стара Бяйбярикян.

- Який заправиш, такий і дамо.

- Гаразд. Тоді наповніть моє поле худобою. І коли це зробите, можете забирати дівчину.

Хутко пригнали на поле старої Бяйбярикян корів і коней стільки, що за худобою і поля не стало видно. Після цього спритно й швидко нарядили дівчину. Привели Білого коня, що розумів людську мову, загнуздали його срібною вуздечкою, осідлали його срібним сідлом, а до сідла срібну нагайку приторочили.

Харжіт-Берген узяв наречену за руку, вивів із юрти, посадив на Білого коня, додому повіз.

Ідуть вони узліссям. Бачить Харжіт-Берген - лисиця біжить. Стрепенулося його мисливське серце, каже він своїй нареченій:

- Поскачу я в тайгу за лисицею. А ти їдь поки що сама. Згодом дорога розділиться на дві: одна вестиме на схід - там висітиме соболяча шкура, друга дорога повертає на захід - там побачиш ведмежу шкуру. На західну дорогу не звертай. Їдь тією, де висить соболяча шкурка. Я скоро тебе наздожену.

Рушила дівчина далі одна. Іде, їде, доїхала до роздоріжжя. Доїхала й забула, що їй наказував Харжіт-Берген: повернула на ту дорогу, де висіла ведмежа шкура, і приїхала до великої залізної юрти.

Вибігла з юрти дочка восьминогого абааси (Абааси – злі духи), в усе залізне одягнена. Стоїть вона на одній крученій нозі, має однісіньку кручену руку, посеред лоба в неї дивиться одне каламутне, з металевим полиском око, а довгий чорний язик звисає їй аж на груди.

Схопила вона дівчину, стягла з коня, а сама обернулася на неї і в її красивий убір перевдягнулася. Учинивши так, сіла дочка абааси на Білого коня і поїхала на схід.

Харжіт-Берген наздогнав її, коли вона вже під’їжджала до юрти його батька. Женихові невтямки було, що за наречена їде з ним поруч.

Багато народу зібралося стрічати молоду. Дев’ять парубків стало по цей бік конов’язі, щоб прийняти повід її коня. Вісім дівчат стало по той бік, щоб прив’язати той повід до конов’язі. А вийшло так, що молода сама прив’язала свого коня до обламаного сучка на вербі, за який стара скотарка прив’язувала пістрявого дуркуватого бичка. Образило це юнаків і дівчат, що її стрічали, хоч вони й промовчали. Та й зрештою, чи варто надавати великої уваги тому, куди молода прив’язала свого коня? Усі чекали, що воно буде далі? Дівчата поміж собою казали:

- Ось промовить молода слово - червоні намистинки на землю посипляться. Підбиратимемо та нанизуватимемо.

Для того ж вони й нитки наготували.

Парубки думали: «Де молода ступатиме - там, по її сліду, соболі по скачуть. Стріляти їх будемо».

На те й стріл запасли.

А молода слово мовила - жаби посипались; крок ступила - шолудиві горностаї побігли.

І геть усі, хто прийшов стрічати молодих, запечалилися, засмутилися.

Від конов’язі до юрти настелили зеленої трави. Взяли молоду за руку, повели в юрту. Зайшла вона до юрти, за звичаєм запалила трьома верхівками з молодих модрин родинне вогнище. І розпочалося весільне свято. Ніхто про підміну й не здогадувавсь.

А старенька Бяйбярикян одразу після весілля знову пішла на поле своїх корівок провідати. Прийшла, бачить - на знайомому місці знов виросла хвощ-трава з п’ятьма пагінцями, краща од тої, що була раніш.

Викопала її старенька разом з коренем, обережно в юрту занесла, загорнула в ковдру, на подушці поклала.

Якутська казка

Бабуся Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів

Дія третя

Настав час доїти корів. Узяла стара дійницю, вийшла з юрти. Тільки задзвеніла під молоком дійниця - у юрті дзвіночки-бубонці озвалися, ножиці дзенькнули об підлогу. Вбігла старенька в юрту - сидить на ліжку та сама дівчина-красуня, але ще вродливіша за ту, що була перш.

- Як ти прийшла, як ти тут опинилася, дочко? - спитала Бяйбярикян.

- Мамо, - розповіла дівчина, - коли Харжіт-Берген повіз мене звідси й побачив на узліссі лисицю, він сказав мені: «Я поскачу в тайгу за лисицею, а ти їдь по дорозі, де висить соболяча шкура; на ту ж дорогу, де висить ведмежа шкура, не звертай». Забула я про його наказ, поїхала не в той бік і доїхала до залізної юрти. Із неї вибігла дочка восьминогого абааси, стягла мене з коня, а сама на мене обернулася. Мій святковий убір теж з мене стягла, сама в нього вирядилася. Потім сіла верхи на мого коня і поїхала. Сірі собаки накинулись на мене, тіло моє пошматували і залишили в широкому полі. Тут я і виросла знову хвощ-травою. Де ж мені тепер знайти-побачити Харжіт-Бергена?

Старенька Бяйбярикян стала дівчину втішати.

- Побачиш, зустрінеш, - сказала вона. - А поки що живи в мене, моя люба донечко, як і досі жила.

І стала дівчина-хвощинка знову жити в маленької бабусі Бяйбярикян, у котрої п’ять корів.

Білий кінь, що розумів людську мову, як тільки дізнався, що господиня його жива, сам раптом заговорив людською мовою і пожалівся батькові Харжіт-Бергена.

- Послухай-но, що я тобі скажу, мій господарю, - промовив він. - Дочка восьминогого абааси занапастила мою господиню! Коли твій син Харжіт-Берген залишив дівчину саму, доїхала вона до роздоріжжя, завернула на ту заборонну дорогу, де висить ведмежа шкура, і попала до залізної юрти. Із юрти вибігла дочка абааси. Вона обернулася на дівчину. Стягла її святковий убір і вирядилася в нього сама. І живе тепер дочка абааси в твоїй юрті, і зветься твоєю невісткою. А моя господиня знову ожила, знову стала дочкою старенької Бяйбярикян. Візьміть її, приведіть до юрти, віддайте синові. Бо інакше дочка абааси вогнище ваше родинне загасить, життя вам нікому не дасть, погубить вас усіх!

Вислухав старий слова Білого коня, за голову схопився, стрімголов у юрту вбігає.

Побачила його дочка абааси, мабуть, здогадалася про все, почорніла вся.

- Сину! запитав старий Харжіт-Бергена, - Звідки ти привіз собі дружину?

- Я привіз дочку маленької старої Бяйбярикян, що у неї п’ять корів! - відповів Харжіт-Берген.

- Якої масті був кінь, на якому ти віз її?

- Кінь був Білий, той, що розуміє людську мову.

- Так от, Білий кінь розказав мені, що коли ти залишив дівчину саму й вона доїхала до роздоріжжя, то звернула на ту дорогу, де висить ведмежа шкура. Приїхала вона до залізної юрти. Із юрти вибігла дочка восьминогого абааси, обернулася на дівчину, в срібний убір її вирядилась. Так, ошуканством, сюди й приїхала. І недарма вона коня не до прикрашеної конов’язі прив’язала, а до старої кострубатої верби... Ступай, сину, до старенької Бяйбярикян, проси-благай дівчину вернутися до нас. А дочку восьминогого абааси, як велить Білий кінь, прив’яжи до хвоста дикого коня і вижени в поле - нехай він розмете там її кості. Бо інакше погубить вона нас усіх - і людей, і худобу!

Почувши це, розгнівався присоромлений Харжіт-Берген. Схопив підступну дочку абааси за ногу, виволік з юрти, прив’язав до хвоста дикого коня. Помчав кінь у широке поле, стоптав її копитами.

А Харжіт-Берген поскакав до старенької Бяйбярикян, що в неї п’ять корів. Скочив з коня, ще й не доїхавши до конов’язі, - так поспішав. Побачила його бабуся Бяйбярикян, вибігла назустріч, зраділа. Від конов’язі до самої юрти постелила зеленої трави.

А дівчина підійшла до Харжіт-Бергена, глянула на нього, заплакала з радощів.

Старенька Бяйбярикян, дивлячись на молодих, також заплакала від щастя, потім змахнула сльози з обох очей на обидва боки, сіла між дівчиною і Харжіт-Бергеном і сказала:

- Любіться і живіть у злагоді.

Харжіт-Берген скочив на ноги, затанцював з радощів, став дівчину пригортати-цілувати. Стали вони розмовляти і ніяк не могли наговоритися. А потім Білого коня засідлали срібним сідлом, загнуздали срібною вуздечкою, покрили срібною попоною, перекинули срібні сакви, приторочили до сідла срібну нагайку. Дівчину одягли-нарядили, в путь-дорогу спорядили.

Якутська казка

Бабуся Бяйбярикян - та, що в неї п’ять корів

Дія четверта

Чи довго, чи недовго молоді їхали, до юрти батька Харжіт-Бергена приїхали.

Всі рідні, всі дев’ятеро братів Харжіт-Бергена вийшли стрічати молоду. Від конов’язі до юрти вистелили дорогу зеленою травою.

«Приїде молода, - думали парубки, - ступить на землю, а її слідах соболі побіжать».

Лаштували ж бо вони стріли на те, та так старанно, що з великих пальців шкіра зійшла.

Вісім дівчат-сестер нитки сукали так, що з долоні, шкіра зійшла. Ждали молоду, думали: «Як вона з’явиться на жениховому подвір’ї та дзвінко засміється – посиплються з рота в неї дорогі червоні намистинки».

Приїхав Харжіт-Берген з нареченою. Дівчата прийняли повіддя їхніх коней і прив’язали до конов’язі. Прийняли наречену на руки, спустили на щемлю. Заговорила молода – ніби дзвіночки бубонці задзвеніли, посипались червоні намистинки. Заходилася дівчата їх збирати та на нитки нанизувати. Стали молодці стріляти соболів. Ввійшла молода до господи, розіклала вогнище з трьох верхівок молодих модрин – запалахкотіло вогнище і все в юрті як сонцем осяяло.

Напнули навколо житла ремінь з дев’ятьма закрутами, прив’язали до нього дев’яносто білих лошат. На правому боці подвір’я ввіткнули дев’ять стовпців і прив’язали до них дев’ять білих жеребців. На лівому боці поставили вісім биків із восьми стад.

Почали грати весілля. Зібрались, з’їхались на нього гості з усіх племен і всіх улусів. Цілий тиждень пили і їли. Веселілися. Були тут співаки й танцюристи, казкарі й силачі, стрибуни й бігуни.

Скінчився банкет, роз’їхались гості.

А Харжіт-Берген з дружиною стали жити-поживати та добра наживати. Довго вони жили. Кажуть, онуки їхні ще й досі живуть.