Були двоє бідних людей. Не мали
вони з чого жити. Він собі купив самотужку * і щодня їде в ліс, нарубає дров, кілько годен тягнути, і
везе в місто, продасть та й накупить хліба й до хліба. І так переживали. А
жінка деколи помагала жінкам прати, та й усе щось їй там дадуть.
Одного разу помогла вона одній
ґаздині, а та дала їй мисочку крупів. Ті крупи стояли, аж порохом припали.
Молока нема, цукру нема — нема з чим кашу варити.
А чоловік далі щодень їхав по
дрова. Їхав і їхав. Одного разу здибають його два пани. Один з них був
Багатство, а другий Щастя. І Багатство каже до него:
— Чоловіче, ти все так трудишся.
На тобі сто золотих, купи собі коня й сани і не мучся так.
Узяв він гроші, але ще в той день
нарубав дров і повіз у місто самотужкою, бо не хотів ні з чим вертатися. Продав
він ті дрова, приходить додому, а жінки дома нема. А в них була така бідна
хата, що ні скрині, ні креденца * не
було. Не було де тих грошей покласти, що йому пан дав. Глипнув він на полицю —
стоїть та мисочка з крупами. Він і запхав гроші в ті крупи. І не сказав жінці
нічого. Повечеряли й лягли спати.
Раненько встав він, самотужку в
руки і пішов у ліс. Знов нарубав дров, повіз у місто, продав і пішов додому.
Він був ще в лісі, а в той час прийшла сусідка-багачка й каже:
— Кумо, у вас нема крупів, аби ви
мені позичили? Я роблю голубці, і мені не стало крупів.
— Та, — каже, — є крупи. Мені
дали, а я не варила, бо не мала молока.
Та взяла ту мисочку з крупами та
й дала сусіді. Прийшов чоловік, дивиться на полицю.
— Жінко, де ти діла крупи?
— Прийшла сусіда, та й я їй дала.
Вона мені дасть муки, та й я зварю кулешу *. А з крупів що мені?
— Йой, — каже, — я там сховав сто
золотих.
— А то відки в тебе аж сто
золотих?
— Мені пан дав у лісі, би я собі
коня купив. І побіг до сусіди.
— Віддайте мені сто золотих.
— Ти, старче, відки маєш сто
золотих? Тікай мені з хати, бо ще тобі тачавкою * голову розвалю. Ти сто золотих мав?
І вигнала його з хати.
Він знов іде в ліс. Ті два пани
знов виходять.
— Чоловіче, та я тобі дав сто
золотих, би ти купив коня, а ти далі так бідуєш?
А він упав на коліна, зачав
плакати й розказав, як пропали гроші. Пан видивився на него й дав йому ще сто
золотих.
— Хочу, би ти так не бідив.
Чоловік знову нарубав дров, пішов
продав і йде додому. Прийшов — жінки знов у хаті нема. «Де б це сховати?» —
подумав. А під лавицею стоїть горщок з попелом. Він засунув гроші в той попіл,
прикрив. «Тут уже його ніхто не возьме».
Прийшла жінка, сіли, повечеряли.
І він забув сказати жінці за гроші. Думав, що ніхто не кине. Полягали спати, а
рано він знов самотужку в руки і пішов у ліс. Нарубав дров, повіз у місто,
продав. Пани вже цей раз його не стрічали. Приходить додому. Лиш двері отворив,
глип під лавку, а горшка нема. І жінка в хаті.
— Жінко, де горщок з попелом?
— Що, може би, я тобі кулешу з
него зварила? Нащо тобі попелу?
— І-і, я там сотку поклав. Мені
знов пан дав сотку.
— Та знов сусіда прийшла і взяла
той попіл для прання. Та сама, що крупи взяла.
Плаче чоловік. Переночував, а
рано знов іде по дрова. Доходить до лісу, а ті два пани стоять на дорозі. І
зачав його той пан моцно сварити.
— Та я тобі дав дві сотці! Чого
ти собі коня не купиш?
А він бере й розказує, що поклав
гроші в попіл, а сусіда з попелом узяла. Вони видивилися один на другого.
— Ти, чоловіче, дурний чи що з
тобою є? Той уже так влютився. Каже:
— На тобі ще третю сотку. Вже як
тепер коня не купиш, то буду тебе бити.
Він знов нарубав дров і повіз у
місто. Продав, купив, що там міг, і йде додому. Приходить — двері закриті, нема
жінки дома. Він думає: «Де ці гроші сховати?» А давно були під хатами
приспи * з глини. Кури випорпали
на приспі ямку, він гроші в ту ямку поклав, глиною прикрив і забив. Все. Ну,
тепер їх уже ніхто не найде.
Це було з суботи на неділю. А в
неділю він собі довго спав, бо не їхав у ліс. А та сусіда, що дві сотці взяла,
пустила свині надвір та й вичищує в хліві. А то близенько було, навіть не було
плота. Свині прийшли до цего під хату, рили, рили та й вирили ту сотку. Сусіда
прийшла свині навертати, вздріла гроші, схопила в пазуху їх, і все.
Цей устав, вийшов надвір, глип —
ще більша яма, як була, а сотки нема. Він у плач. Жінка вийшла з хати.
— Що є?
— Ой, я мав сотку та й знов
пропала. Хтось украв, і не знаю, хто.
І він розказав, де клав сотку.
В понеділок рано він санки в руки
і знов пішов у ліс. І здибають його ті самі пани. Той, що дав три сотці,
узлостився, хотів його бити. А другий його ймив за руки й каже:
— Стій, чоловіче. Видко, він не
вміє обходитися з сотками. Ти йому дав три сотці, і він з того нічого не має. А
я йому дам один ґрейцар.
Дав він йому ґрейцар. Чоловік мав
при собі такий ремінець, і засунув він ґрейцар собі в той ремінець. І
продовжував роботу. А відтак прийшли свята Різдвяні. Каже жінка:
— Чоловіче, я така слаба. Може
би, ти пішов на базар. Купив би що треба до свят. Купи цукру, олії, грибів. І
рибу би купив.
— Добре, — каже.
Пішов він на ярмарок, усього
накупив і нагадав, що ще має риби купити, а він лиш мав два ґрейцари. Питається
в людей почому риба. Кажуть, що є по чотири ґрейцари і по три. А він має лиш
два. Зажурився чоловік. Але нагадав, що йому дав ґрейцар той пан. Зачав
шпортати в ремені і той ґрейцар знайшов. Вже має три. Підходить до прилавка і
каже продавцеви:
— Шукай мені рибу за три
ґрейцари, бо я більше грошей не маю.
Той вибрав рибку коротеньку, але
грубу. І рад чоловік, що є вже й риба.
Приходить він додому. Жінка
питає:
— Купив усе, що я казала?
— Купив.
— І рибу купив?
— Купив одну маленьку.
Жінка рихтує вечерю, всього
наварила, що треба, а тоді взялася чистити рибу. Розпорола, а з риби впав
невеличкий камінчик. Вона здоймила * той
камінчик та й поклала на горник.
Повечеряли вони, лягли спати, а
той камінчик світить, та як би в хаті щось горіло. А вони сплять і байдуже їм.
А вночі їхав попри ту хату пан,
бо та хата була при дорозі. Дивиться, в хаті велика ясність. Каже фурманови:
— Іди подивися, чого в тій хаті
так ясно. Фурман пішов подивився, вернувся і каже панови:
— Я не знаю, що то є. Я ще такого
не видів. На печі сплять двоє, бо четверо ніг видко. А світло якесь так б’є в
очі, що не мож дивитися.
Пан зацікавився, зліз і пішов
дивитися сам. І пізнав, що то дорогоцінний камінчик. Зачав ковтати * у вікно. Вони прокинулися,
подивилися і дуже напудилися. Пустили пана до хати. А чоловік до жінки каже:
— Чого ти не кинула це в гній?
Пан питає:
— Звідки це у вас?
— Це з риби випало, — каже жінка.
Пан завив * собі то в хустинку і поклав у
кишеню. І сказав їм:
— Завтра в полуднє аби ви прийшли
до мене.
На другий день у полуднє вони
збираються і йдуть до пана. Плачуть, бо не знають, чого йдуть. Пани тоді мали
велике значення і велику силу.
Доки вони прийшли, пан накликав
до себе багато панів, щоби оцінили, що той камінчик вартий. Вносить пан той
камінчик на тарільчику й каже:
— Я вас прошу, аби ви оцінили, що
цей диямент вартий, аби я цему ґазді заплатив.
Ті всудили:
— Маєш, пане, два фільварки. Один
фільварок дай цему ґазді за диямент. Половину всього свого добра дай.
Пан повів чоловіка й жінку до
того фільварку і сказав:
— Це все буде ваше.
І дав їм гроші, і сказав слузі
запрягти коні, поїхати з ними в місто і накупити всякого добра, якого їм треба
було. Накупили вони вбрання панського, ковдр, привезли. Пан розстелив коц,
склали то все, та й несе чоловік те добро крізь двері. А там тих два пани
стояли, що його в лісі подибали, Багатство і Щастя. А цей несе та й гуркнувся в
того пана, що дав йому три сотці.
— Ану, — каже, — дорогу дайте!
Каже той:
— Та чого ти, чоловіче,
штовхаєшся? Я те Багатство, що три сотці тобі дало.
А він каже:
— Чоловіче, не варте нічого
Багатство, як Щастя нема. Мені цей пан дав один ґрейцар, і я став паном, а з
твоїх трьох соток я нічого не мав.
Немає коментарів:
Дописати коментар